Вплив вчення Зіґмунда Фройда на розвиток мистецьких течій початку ХХ ст.

Важко знайти слова для того, щоб кількома реченнями пояснити, хто такий Зігмунд Фройд. «Тричі за всю історію людству доводилось кардинально міняти погляд на самого себе. Після Коперника і Дарвіна, грандіозний і принциповий переворот в умах зробив австрійський лікар-невропатолог», – стверджували творці фільму «Фройд: таємна пристрасть» (1962). Про цього віденського вченого впродовж останнього століття було написано і сказано більше, ніж про будь-якого іншого філософа, діяча чи науковця. Його теорія психоаналізу до сьогодні залишається однією з найпопулярніших наукових теорій ХХ ст.

Щоб зрозуміти, в чому полягає такий шалений успіх цього вчення, слід пригадати епоху, в якій жив і творив Зіґмунд Фройд (1856-1939).

На початку минулого століття здавалось, що про людину було написано все: і з філософської точки зору (про вічний пошук буття та призначення її в цьому світі), і медично-біологічної (включно з теорією Дарвіна), і марксистської, та багатьох інших. Проте ці теорії були або надто абстраговані від самої людини, або ж надто «раціоналістичними» та прагматичними щодо її діяльності. Вчення Фройда, яке торкалась сфери підсвідомого, ірраціонального, стало справжнім викликом суспільству того часу. Протиставляючись консервативній науковій психології кінця XIX ст., в якій головним об’єктом дослідження була свідомість, психоаналіз опинився в культурному і науковому авангарді. Проте згодом завдяки власній практичності й адаптативності до різних ділянок людської діяльності він перетворився у доволі популярний напрямок. Однією з головних заслуг Фройда було те, що він створив цікаву і зрозумілу для всіх теорію, а також запропонував метод, як цією теорією користуватися. Таким чином його вчення стало доступним всім, а не лише вузькому колу медиків чи інших вчених.

Фройд, прихильник класичного мистецтва, часто наголошував на меншовартості сучасної культури. Тоді він навіть не міг припустити, який колосальний вплив його вчення матиме на нове мистецтво майбутнього. Найбільшого «вжитку» психоаналіз набув у художників-сюрреалістів та письменників-модерністів, головною проблематикою творчості яких була людина.

Першими, хто спробував використати психоаналіз на практиці, були сюрреалісти. Саме вони зосередили свою увагу на «підсвідомому». Так, наприклад, у «Першому маніфесті сюрреалістів» (1924) його творці відкинули раціональне і моральне мислення на користь сновидінь та неконтрольованої свідомості. Поштовхом до цього послужили праці Фройда про сновидіння, які, за словами австрійського психоаналітика, були «королівською дорогою до підсвідомого». «Другий маніфест сюрреалістів» (1929) проголосив сновидіння головним об’єктом мистецької творчості. Представники цього напряму розробили не лише теоретичні догмати, але й почали застосовувати практичні та інноваційні методи творення картин, наприклад, метод автоматичного письма, декалькоманію, фроттаж, дріппінг, малювання зарядженою фарбою зброєю тощо. На думку сюрреалістів, лише таким способом митець міг звільнити свою свідомість, позбутися контролю над розумом, створюючи сприятливу атмосферу для вивільнення підсвідомих ідей, картин, образів тощо.

Як відомо, найяскравіший представник сюрреалістичної течії, Сальвадор Далі був пристрасним прихильником Фройда, з яким завдяки протекції Стефана Цвайга вони зустрілися в липні 1938 р. Після особистого знайомства «батько психоаналізу», попри своє вкрай негативне ставлення до модерного живопису, все ж дуже тепло і позитивно відгукнувся про творчість С. Далі.

Не меншою популярністю вчення Фройда користувалось у літературі. Його вчення мало величезний вплив на творчість письменників-модерністів, зокрема, С. Цвайга, Т. Манна, Г. Гессе, Д. Джойса, В. Гомбровича і багатьох інших. Австрійський психоаналітик порівнював письменника з пацієнтом, який перетворював свої страждання у художній твір. Своєрідним підтвердженням такого судження можна вважати книгу Германа Гессе «Степовий вовк» (1927), яку він написав після короткотривалого лікування у відомого психоаналітика Ланга (учня Карла Юнга). Завдяки Лангові Гессе познайомився з психоаналітичними теоріями Фройда та Юнга. Ідея Фройда, що людина вчиться розуміти психоаналіз передусім на собі самій, через дослідження власної особистості, лягла в основу «Степового вовка», в якому головний герой шукає порятунку через само-психоаналіз. І сьогодні цей твір без перебільшення можна вважати найкращою літературною адаптацією теорії психоаналізу.

Хоча в сучасному світі ім’я Фройда часто згадують поруч із Дарвіном, Максом і навіть Ніцще, об’єднуючи їх спільними хронологічними рамками і непересічним впливом на розвиток світової культури, проте Фройд, на нашу думку, залишається очевидним лідером у цьому списку. Психоаналіз дав поштовх таким літературно-теоретичним напрямкам як постструктуралізм, феміністична літературна критика, нетрадиційна герменевтика. Його продовжують застосовувати в нових напрямках.

Щодо розвитку і впливу психоаналізу в Україні, то тут згадуються слова Соломії Павличко, яка, змальовуючи культурну ситуацію в Україні наприкінці 1990-х років, назвала її «сто років без Фройда». Задля справедливості потрібно зазначити, що в той час вона була єдиною, хто робив спроби використовувати психоаналітичний підхід у літературі. Дослідниця писала: «Спровокована психоаналізом революція не закінчилась. А в нашій культурі вона по суті ще й не починалася. Сподіваюся, ми стоїмо на її порозі». І я на це сподіваюся.

Автор – Марта Канда,
студентка IV курсу гуманітарного факультету
Українського Католицького Університету