Проект Руслани Мартич, кандидата філософських наук, доцента кафедри філософії Київського університету імені Бориса Грінченка, “Гуманістичний потенціал християнського вчення”

Руслана Мартич – кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії Київського університету імені Бориса Грінченка, після місяця перебування на стажуванні програми для молодих дослідників  успішно представила проект на актуальну тематику “Гуманістичний потенціал християнського вчення”.

15134729_575309495986699_3989938908034635227_n

 

Техногенні катастрофи, знецінення загальнолюдських ідеалів, занепад культури, криза моральних норм несуть загрозу усьому живому. Через розробку і впровадження новітніх біотехнологій зростає небезпека зміни природи самої людини, знецінення її природного життя. Людство стоїть перед необхідністю вироблення нових аксіологічних установок, які формуватимуть його ставлення до живого, бо «саме від того, як трактуватиметься феномен живого, залежить обгрунтування спрямованості життєвих стратегій», – як зазначає Руслана Мартич.

Молодий дослідник говорить про те, що душа людини є триєдиною структурою здібностей – розуму, волі та почуттів. Спосіб життєвої актуалізації душі залежить від її вольової здатності, яка може спрямувати її як до Бога, так і проти Нього. Сама душа розуміється не як частина Абсолюту, а як самостійне створене суще, що безкінечно існує лише в причетності до постійно утверджуючої його активності Бога. «Звідси і випливає абсолютна унікальність та цінність кожної людської особистості за мірою її Богоподібності: непізнаваної сутності, що створює стрижень її особистості й людської енергії», – як стверджує Руслана Мартич. Молодий науковець наголошує на тому, що природа з біблійної точки зору цінна сама по собі, вона має божественну цінність, а тому повинне бути і відповідне ставлення до неї, ми маємо бути відповідальні за неї перед Богом.

Дослідження соціальних, екологічних, медичних, соціально-правових проблем, що стосуються не тільки людини, а й будь- яких інших живих істот, включених до екосистеми  і які оточують людину, містять низку ключових питань, які піднімає Руслана Мартич у своїй лекції: евтаназія; трансплантація; штучний аборт; клонування людини; створення стовбурових клітин з ембріональних тканин; проведення клінічних дослідів; сурогатне материнство тощо.

«Евтаназія та аборт, – розповідає науковець, – є поняттям полісемантичним, поєднує  в собі медичний, правовий, релігійний, морально-етичний та інші аспекти. І власне релігійний аспект є одним із найважливіших, оскільки формує самоідентифікацію особистості, що безпосередньо впливає на вибір особистості в морально-етичній площині. Ставлення сучасних теологів православного, протестантського та католицького віровчення є стримуючим фактором для людини у знищенні власної природи».

Відомо, що Православна Церква визнає людське життя за ембріоном на будь-якій стадії розвитку, включаючи бластоцитну (якщо нема смертельної загрози матері). Руслана Мартич  пітверджує цей факт, цитуючи Василія Великого (IV ст.) у своєму першому Канонічному посланні, включеному до Книги правил Православної Церкви, де вказано: «тонкого розрізнення плоду сформованого або ще не сформованого у нас немає». «З цієї точки зору, знищення ембріонів є клінічною формою дітовбивства, навмисним абортом» – зазначає дослідник.

«Практика сурогатного материнства чи використання протизаплідних засобів – неприродні, «противні людській природі», – говорить Руслана Мартич. Більше того, «штучне запліднення незаміжньої жінки засуджується передусім виходячи з інтересів дитини, оскільки в цьому випадку вона буде народжена поза священним шлюбним союзом, що грунтується на відповідальній любові, і заздалегідь втрачає можливість бути вихованим у повноцінній сім’ї. «Етичний протест викликає сама ідея «анонімного батьківства», необтяженого будь-якою відповідальністю», – додає науковець. Окрім того, Руслан Мартич, цитуючи о. М. Балашова, підкреслює: «неприпустимим є і штучне запліднення заміжньої жінки, бо воно передбачає руйнацію подружньої вірності».

Щодо актуальних питань евтаназії, молодий науковець говорить про те, що це питання важко оцінити, з огляду на те, що умови, принципи та процедура надання допомоги смертельно хворим пацієнтам, фактично виходять із засад милосердя та передбачають надання допомоги смертельно хворим пацієнтам, які переживають тяжкі фізичні і психічні страждання. Однак Руслана Мартич ставить дуже важливе питання у з’ясуванні моральної допустимості чи недопустимості актуальної проблеми: чи здійснюється все це задля реалізації права на гідну смерть суб’єкту чи задля зменшення страждань оточуючих, зокрема своїм близьким?

Молодий дослідник згадує тут Джона Скота, який грунтовно вивчив явище евтаназії. У своїх аргументах теолог спирається  на християнські доктрини про Бога і людину, а саме – про верховну владу Бога та недоторканість людського життя. Джон Скот стверджує, що так люди претендують на функції Бога,  і це є найжахливішим, що може заподіяти людина.

Якщо евтаназія пов’язана із закінченням життя, то аборт- з його початком. Хартія прав сім’ї, опублікованих Святим Престолом, зазначила, що «Людське життя має абсолютно поважатися і захищатися від моменту зачаття», та уточнила: з того часу, як яйцеклітина запліднюється, нове життя починається». Виходячи з цього, «саме момент утворення зиготи є вихідним для надання плоду прав людини, до яких належить «непорушне право кожної невинної істоти на життя»  », – підкреслює Руслана Мартич.

З усього вищенаписаного можемо зробити наступний висновок:

1.      У вченнях мислителів патристики наполегливо обстоюється ідея єдності, соборності живого і обов’язку людини перед природою – птахами, звірами, людьми. Гріх спотворив це нормальне ставлення людини до природи, але єдність і соборність живого залишається ідеалом, до якого заповідають прагнути святі отці церкви.

2.      Єдність і соборність живого залишається ідеалом, до якого заповідають святі отці церкви: відстоювати та утверджувати ідеї цінності живого як творіння Божого, трепетно ставитись до нього, обожнювати будь-який прояв життя, наділяючи його духовно-моральними вимірами. Саме біоетика актуалізує в контексті світоглядної проблематики ХХ ст. її центральну онтологічну проблему – збереження і розвиток життя на Землі (у найширшому сенсі слова).

3.      Практика донорства яйцеклітин або уже запліднених ембріонів є настільки морально недопустимою, як і використання донорської сперми. В обох випадках основою морального протесту є ідея захисту цілісності й унікальності шлюбних стосунків.

4.      Всі різновиди сурогатного материнства одностайно засуджуються усіма релігійними діячами. Визнати цей метод – значило б знехтувати найглибшим емоційним і духовним зв’язком, який встановлюється між матір’ю і немовлям під час вагітності. Крім того, очевидно, що дитина в подібній ситуації народжується кандидатом на тяжку ідентичність в майбутньому: хто його справжня мати? – та що народила, чи та, що зачала?

5.      Християнська етика, біоетика створюють перспективу «управління» суспільною думкою  і долання невиваженого підходу до майбутнього, адже суспільство, для якого науково- технічний прогрес стає самоціллю, позбувається людських вимірів  і може зазнати катастроф.

6.      Наука  і техніка, виходячи із власної значущості, вимагають дотримання основних критеріїв морального закону: вони повинні служити людській особистості, її невід’ємним правам і її істинному і цілісному благу за задумом і волею Творця