Відкрита лекція проф. Лєшека Кочановіча «Angor animi. Культура модерного страху»

2 грудня 2016 року у рамках серії лекцій Open Access, яку організувала кафедра культурології спільно з кафедрою філософії, відбулась лекція «Angor animi.Культура модерного страху» з якою виступив політолог, філософ, психолог, професор Університету гуманітарних та суспільних наук SWPS у Вроцлаві Лєшек Кочановіч.

Характеристика модерного страху. Два види страху

20161202_140951Модерний страх складається з двох окремих, але взаємодоповнювальних елементів: страху, який виростає з упевненості, що завершується певна культурна епоха, та фантазматичного страху, що, парадоксально, стає безпечним прихистком, який захищає нас від правди про нашу суспільну та культурну ситуацію.  Щоб описати перший вид страху, використовується медичне визначення angor animi. Цей синдром характеризує відчуття помирання, коли пацієнт говорить лікареві, що зараз, у цей момент, вмирає. Осьовим симптомом цього синдрому є глибоке переконання, що те, що відбувається, – це процес помирання. Саме це переконання відрізняє angor animi від страху смерті чи прагнення смерті. Якщо angor animi відірвати від медичного контексту і перенести його симптоми на суспільний контекст,  він стає метафорою особливої суспільної ситуації, переконанням про близький кінець. Таку певність у смерті можуть мати не тільки індивіди, а й цілі культури, цілі суспільства і спільноти. Тоді також можуть з’являтись пронизливі відчуття задухи, тісноти, напруги, з яких немає іншого виходу, крім смерті.

Другий вид модерного страху я представляю на основі оповідання Генрі Джеймса «Звір у джунглях» (The Beast in the Jungle). Герой цього оповідання живе в постійному страху, що от-от станеться щось жахливе. Він звіряється єдиній особі – закоханій у нього жінці. Минають роки, в їхньому житті нічого не стається аж до моменту, коли жінка помирає. Тоді герой запізно усвідомлює, що змарнував собі життя, піддаючись вигаданому страхові, який оберігав його від протистояння з реальністю. Усвідомлення, якою помилкою було його життя, одночасно стає його кінцем, його angor animi. Отже, angor animi стає моментом істини, зіткненням з реальністю, яке відбувається ціною знищення. Причина поразки – в помилковому визначенні своєї ситуації, таке поширене в часи модерності відчуття «перебування не на своєму місці»

Гамартія

dsc_9848-768x514У «Поетиці» Арістотеля, у розділі про засади трагічності, йдеться про категорію ἁμαρτία,  себто про безвинну провину. Як відомо, поняття гамартії – предмет багатьох інтерпретацій, які відрізняються насамперед оцінкою міри, наскільки трагічна провина стається з власної вини, а наскільки – за примхою долі. В інтерпретації Ненсі Шерман (Nancy Sherman), гамартія – це помилка чи навіть провина, якої може припуститися кожен, бо, зрештою, всі ми – людські істоти. Життя Марчера у «Звірі в джунглях»  – приклад гамартії якраз в нерозумінні своєї ситуації, в невпізнаванні свого справжнього життя. Водночас гамартія все ж таки якось вписана в його долю, вона стає знаком його існування. Якщо Марчер – це символічний образ модерності, то гамартія – це символ модерного життя. У модерні часи гамартія демократизується, її переживають сотні тисяч, мільйони людей. Це наслідок самої структури модерного повсякдення. Модерна гамартія демонструє чи не найсуттєвішу рису суспільного життя в часи модерності: постійне коливання між самотністю і солідарністю, між прагненням автономії і прагненням емоційних і соціальних зв’язків.

Повсякдення

Одне з головних відкриттів модерності – трактування повсякдення як особливої сфери людського існування. Відкриття того, що ми живемо в повсякденні, мало далекосяжні наслідки для життя і діяльності індивідуумів. У момент, коли місцем їхнього існування стало повсякдення, вони були змушені відповісти собі на засадниче питання, чи можна жити тільки в межах повсякдення, чи повсякдення – це єдиний вимір світу буття, чи є “щось” поза ним, щось, що могло б бути відповіддю на питання про природу повсякдення? Дослідники повсякдення звертають увагу на те, що в цьому понятті міститься певна амбівалентність. Повсякденне життя “з одного боку, стосується тих найповторюваніших дій, тих подорожей, які найчастіше відбуваються, тих найзаселеніших просторів, якими ми, буквально, переходимо день у день. Це найближчий нам ландшафт, найбільш безпосередній світ. За цим кількісним значенням скрадається інше, яке завжди поруч: повсякдення як цінність і якість повсякдення. Тут найчастіші подорожі можуть стати смертельним тягарем нудьги, найбільш заселені простори – в’язницею, найповторюваніші дії – гнітючою рутиною. Отак повсякдення повсякденного життя можна  досвідчити як святиню, а можна клопотатися чи радіти, можна захоплюватись чи впадати у відчай. Окрім того, його особливою властивістю могла б бути відсутність властивостей. Воно могло б бути, буквально, непомітним, невловним, скромним”. Ця парадоксальна природа повсякдення модерності відповідальна за відчуття страху, який з нею нерозривно пов’язаний. Люк Болтанскі (Luc Boltanski) у своїй новій книжці, присвяченій детективу,  пов’язує таке усвідомлення з парадоксом реальності. Французький соціолог визначає реальність  як переконання, що можна розраховувати на існування певної регулярності, яка проявляється незалежно від окремих і неповторних ситуацій чи подій. Модерній реальності, твердить Люк Болтанскі, притаманна особлива амбівалентність: з одного боку, ще ніколи раніше реальність не зображали настільки ефективною, організованою і передбачуваною, натомість з другого,  крихкість реальності стає очевидною всім.

Катастрофа

Професор Кочановіч згадує свої попередні праці, що стосуються суспільного й культурного значення катастрофи. На прикладі суворої зими 1978-79 років, паводку 1997 року і катастрофи президентського літака в Смоленську 2010 року доводить, що катастрофа – це специфічний різновид події. По-перше, катастрофу одразу сприймають не тільки як особливу фізичну подію, а як дислокацію перебігу суспільних подій. По-друге, катастрофа – це негативний бік події; використовуючи термінологію Алана Бадью (2012), можна сказати, що вона сигналізує про недостатність поточної ситуації. Отже, вона вказує на необхідність відкриття «нового шляху буття». По-третє, знову в дусі Бадью, катастрофа – це виклик для старих форм суб’єктності. Якщо катастрофа – це негативний бік події, то, за тим самим принципом, це й негативний бік суб’єктності. Виклик катастрофи – це насамперед подолання травми через реконструкцію цінностей і сентиментів. Якщо подія, як доводить Бадью, – це причина появи нових суб’єктностей поборників, катастрофа – це заклик, за словами Рільке, “своє життя змінити“. Отже, катастрофа, як і повсякдення, містить у собі двозначність. Суспільство ризику – це суспільство постійної катастрофи (або її можливості), та водночас катастрофа – це скандал, щось, що розриває тканину повсякдення. Катастрофа водночас необхідна й неможлива. Репрезентації катастрофи у візуальних мистецтвах та літературі дозволяють побачити, як освоюють і представляють цей парадокс. Натомість аналіз катастрофи у суспільних науках дозволяє розглянути цей елемент культури страху в суспільних та політичних зв’язках.

Джерело: інтернет сторінка Гуманітарного факультету