Про філософію та інші вільні науки в українських вишах (Zaxid.net)

Останні кілька тижнів у публічному просторі вищої освіти майже монопольно панувала одна тема – доля гуманітарної компоненти навчальних програм у вищих навчальних закладах. Якщо вірити деяким коментарям, через рішення Міністерства освіти і науки України скасувати наказ, який жорстко і безальтернативно визначав зміст, перелік і обсяг гуманітарних дисциплін на всіх без винятку негуманітарних освітніх програмах, на філософію та українознавчі предмети чекав ледь не апокаліпсис. Оскільки, мовляв, ледь не кожен ВНЗ – по замовчуванню – візьме і одразу почне відмовлятися від гуманітарної компоненти.

Тепер, коли риторичний запал дещо вщух і можна оцінити справжню вагу різних аргументів, хочу поділитися своїми міркуваннями про рішення МОН і дискусію, яка навколо нього відбулася. Багаторічний досвід праці в УКУ, гуманітарному за профілем університеті, навіть зобов’язує долучитися до цього обговорення.

Найперше, що кидається у вічі, це доволі слабка обізнаність академічного загалу з буквою і духом нового Закону про вищу освіту. Звідси – підміна понять і звинувачувальна риторика на адресу МОН, що воно, мовляв, взагалі скасовує гуманітарну складову, перетворює здобуття вищої освіти у підготовку ремісників і, навіть, зазіхає на національну безпеку країни. Невтаємниченій людині, захопленій у вир палкої дискусії, могло би здатися, що міністерством керують геть не ті самі люди, які гідно пройшли через драматичний і героїчний досвід протистояння режимові Януковича-Табачника та перемоги Революції Гідності. Невже наші лідери не заслужили на кредит довіри, достатній хоча б для того, щоб нам не опускатися до звинувачень у зловорожих намірах?!

Уся ця справа ще раз довела, що дефіцит довіри в суспільстві й надалі залишається нашим найбільшим лихом. Ми не довіряємо не тільки чиновникам. Як виявилося, ми не довіряємо керівництву університетів, яке, так виглядає, в умовах кризи спить і бачить, як би то скоротити філософів і мовників. Ми не довіряємо колегам природничникам і технарям, які, виявляється, тільки й мріють, як би то наростити свої години за рахунок некорисної гуманітаристики. Ми не довіряємо своїм академічним спільнотам та їх здатності відстоювати певні принципи і приймати виважені рішення. Ми, гуманітарії, не довіряємо самим собі, бо хочемо заганятистудентський народ на свої лекції з-під палки, а не через апеляцію до вільного вибору.

Зрештою, новий закон не позбавляє гуманітарні дисципліни нормативного характеру. Він лиш змінює інструменти визначення нормативності та її реалізації. Ними відтепер стають визначення змісту освіти через результати навчання і компетентнісний профіль випускника, вільний вибір навчальним закладом способу осягнення цих результатів через унікальний і неповторний для того чи іншого вишу курикулюм. Так університет отримує інструменти для перетворення гуманітарної компоненти з вимушеного тягаря в цікаву пригоду для студента.

Іншими словами, з’являється простір для творчості та підприємливості у конструюванні кожним ВНЗ України своєї гуманістичної пропозиції. Хтось піде шляхом визначення гуманітарного ядра, спільного для всіх своїх програм. Хтось вирішить централізовано визначити вимоги до обов’язкового обсягу різних категорій гуманітарних ділянок (мова, література, філософія, історія, культура, тощо) і надасть повну свободу студентам самостійно обирати дисципліни, які вписуються в ці ділянки. Хтось буде «заточувати» гуманітарні дисципліни під профіль основних негуманітарних програм. Так будуть з’являтися нові цікаві курси, міждисциплінарні перетини, творчі методи навчання негуманітаріїв сучасним «вільним наукам».

Найбільшим розчаруванням стала непродуктивність самої дискусії. Лише окремі голоси не піддалися спокусі ламентаційної риторики і виявили аналітичну зрілість. Назагал дискусія не породила конструктивних і системних пропозицій. Наприклад, про нагальність реформи старшої школи – як її інституційної структури, так і самого змісту освіти, – адже більшу частину того, що наразі нашим студентам пропонують як гуманітарну складову у вищій школі, в багатьох європейських країнах вчать у школі старшій. Чи про органічність вільного вибору дисциплін у вивченні гуманітарних наук, які за означенням є науками вільними і можуть бути успішними лише за умови мотиваційної зрілості студента. Чи про інформаційну кампанію серед працедавців щодо більшого усвідомлення ними цінності гуманістичної компоненти у вищій освіті, яка формує компетенції, безцінні для працівника у динамічному суспільстві, побудованому на тісних зв’язках і комунікації. Тому для сучасної людини гуманітарна освіта все частіше стає не просто розкішшю, а вимогою успішності на ринку праці.

На мою думку, МОН України вже надало досить вичерпні пояснення щодо всієї ситуації. Згідно із законом, міністерство не має права визначати, які навчальні дисципліни повинні бути обов’язковими у навчальних планах освітніх програм. Одним з основних важелів впливу на якість освіти з боку міністерства стане розробка стандартів вищої освіти з кожної спеціальності шляхом визначення нормативного змісту у формі результатів навчання та компетентностей, якими повинен володіти випускник відповідної освітньої програми. Кожен ВНЗ самостійно визначає, за допомогою яких дисциплін він виконуватиме вимоги цих стандартів вищої освіти. Чим і треба тепер зайнятися!

Автор: Тарас Добко
Джерело: Zaxid.net