Шалагінов Б.Б. “Фауст” Й.В.Гете: Містерія. Міф. Утопія: До проблеми духовної сутності людини в німецькій літературі на рубежі XVIII-XIX ст. – Київ: Вежа, 2002. – 280 с.

Германознавчі дослідження в лавах української наукової еліти – явище знане і гідне уваги. Достатньо пригадати феномен Івана Франка і його перекладознавчі студії з німецької літератури, наукову спадщину Ірини Гузар, Віри Селянської-Вовк, Леоніда Рудницького, переклади Лесі Українки, Дмитра Загула, Юрія Клена, Михайла Ореста, Євгена Поповича, Сидора Сакидона, Леоніда Первомайського, Миколи Лукаша, Віри Вовк, Василя Стуса, Ігоря Качуровського, Петра Тимочка та багатьох інших майстрів слова. Про професора Бориса Борисовича Шалагінова (нар. 1944 р.), знаного германіста, розмова окрема і тривала.

Він – випускник Московського державного університету ім. М. В. Ломоносова, зумів розвідати і осягнути потаємні глибини германістики, розпочавши свої наукові розробки захистом кандидатської дисертації, присвяченої творчості Ріхарда Вагнера. Тепер він доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія». В його науковому доробку монографія “Німецька література Х-XVIII ст.” (1999 р.), “Естетика Ґете” (2002 р.), “Фауст” Ґете: Містерія, міф, утопія” (2002 р.), “Шлях Ґете: життя, філософія, творчість” (2003 р.), підручник “Зарубіжна література від античності до початку ХІХ сторіччя: історико-естетичний нарис” (2004, 2007 рр.), низка статей, присвячених німецькому романтизмові і, зокрема, Новалісу, Гьольдерліну, Шлеґелеві, Гофману, Гайне, Тіку, Шиллеру та ін. Впадає в око вміння професора знаходити осьові перетини культур, які він досліджує, з центральними аксіологічними перетинами культури сучасної, яка сама диктує теми для роздумів. Борис Шалагінов –вдумливий літературознавець, кого відзначає ореол мислителя і поціновувача літературно-філософських скарбів старовини.

Рецензована нами праця – результат його щирої любові до творчості Ґете. Упродовж чотирьох розділів (“Штюрмерський “Фауст”, “Фауст” і містерія, “Фауст” і міф, “Фауст” і утопія”) зауважується густа сітка взаємовідносин між філософськими та літературними колами, в яких опосередковано, а інколи й безпосередньо брав участь Ґете, розкривається історико-літературне тло тогочасного періоду і знімається завіса з багатьох недомовок у ґетезнавстві. Однак головна думка монографії спрямована на розкриття духовної парадигми епохи Канта й Ґете (1780-1830 рр.). Це період, коли вирують ідеї романтизму, суб’єктивного ідеалізму, воскресає ім’я Спінози і спалахує зоря Геґеля, ведуться метафізичні диспути між мислителями Нового часу. Епоха гостра і насичена драматизмом. Сова Мінерви вже розпростерла свої крила над Европою і застає Вальпургієву ніч духа. У цім взаємопроникненні криється головна тема літературно-філософського шедевру Ґете “Фауста”, протагоніста, що покликаний бути “героєм часу”. Автор монографії доволі влучно окреслює естетично-етичні контури фаустівської проблеми, що пов’язана із проблемою вибору на користь “нескінченного” і осягненню вищої сутності буття. Якщо і є вибір за людиною, то на благо духовно-містерійного, а не плазування перед сліпими стихіями природи. Містицизм Ґете безперечно духовного плану, тож вічна тема теодицеї виборює право на життя між філософією і літературою – спінозівсько-кантівським суб’єктивізмом і містичним лірично-духовним тактом великого Ґете. Читач знайде на сторінках монографії філософське тло ідей “Фауста” – йдеться не лише про Канта, а й про Новаліса (ідея “тисячолітнього царства праведників”), Фіхте (концепція свободи і “Я”), Шеллінга (у концептуалізованій метафорі світла як “всепоглинаючого ефіру”), Геґеля (у образі Гомункула вбачається ідея “подвійного становлення”). Ці філософські тонкощі (а їх у творі чимало) майстерно вплетені у стрижневу канву викладу, підсилюючи обґрунтування на користь мислительного генія Ґете. Як відомо, автор “Фауста” також активно цікавився новітніми розробками у царині метафізики та антропології, намагаючись отримувати інформацію з “перших уст”. Тому подвійно корисною буде праця Шалагінова для пошановувачів і дослідників епохи Нового часу.

Найсильнішим місцем монографії, на нашу думку, слід вважати сторінки, присвячені возвеличенню духа людини, який змагає до висот. Автор наголошує на августиніанській концепції “нового життя” для духа людини, наводить аргументи на користь зближення “Фауста” з “Божественною комедією” Данте Аліґ’єрі у провідній темі – “від ницості гріха до небесної благодаті”. Не слід забувати й той факт, що твір Ґете не просто феномен літератури. Автор “Фауста” називав його річчю, яка виходить за межі звичної уяви. На думку Ґете, “кожен має створити свого Фауста”. Не будемо тут вдаватися до аналізу архітектоніки твору, який тонко і струнко проводить Шалагінов, демонструючи неабиякий естетико-концептуальний хист і вправне володіння естетичним категорійним апаратом, а тільки наважимося відзначити намагання автора подолати заскорузлі і змиршавілі канони науки естетики, які довший час пропагували історіографи “радянщини”. У Шалагінова знаходимо свіжі ідеї, відчуття болю за змарновану людську долю, яка нидіє в оковах знівельованих цінностей і намагання підказати сучасній епосі інтелектуальну дорогу до світла, опираючись на канони високої класики. А саме такою є духовна творчість людського генія Йогана Вольфґанга Ґете.

Рецензент: Богдан Завідняк