Проект Ірини Зорченко, аспірантки кафедри теоретичної і практичної філософії філософського факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, “Етика відсутності та її (без)відповідальність”

Ірина Зорченко – аспірантка кафедри теоретичної і практичної філософії філософського факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, учасниця програми наукових стажувань для молодих дослідників Міжнародного інституту етики та проблем сучасності (IIECI).

17634588_634245140093134_2060837511796787831_n-1

Ще з часів античності найгострішим питанням практичної філософії було поєднання приватного життя із громадською активністю. Власне, перші трактати з етики, які й окреслили поле майбутніх етичних штудій, починалися з дослідження узгодження закритості privacy та ієрархічних відносин родини/господарства із відкритістю суспільних відносин та рівністю громадян на агорі. Це питання було першим поштовхом, який надав філософській думці сильного імпульсу щодо роздумів над можливістю органічного поєднання заклопотаністю особистісним та участю у суспільному; над питанням поєднання, розмежування та взаємопроникнення етики та політики; над співідношенням індивіда та громади; над дилемою між громадським обов’язком та власним стилем життя; над можливістю осуду або виправдання позиції «ідіота» – людини, що мала всю повноту громадянських прав, але з тих чи інших причин не брала участь у політичному житті. До того ж, філософська думка, попри всі наклепи, ніколи не відривалась від сучасного їй сьогодення і слугувала камертоном для будь-якої спроби осмислення тих чи інших суспільних тенденцій та проблем, які були на часі.

Нині ситуація мало чим відрізняється від окресленої, тільки-но кількість проблемних питань виросла прямо пропорційно зростанню суспільства та територій, якими воно опікується (від полісу до глобалізованого світу). І якщо свого часу гострим питанням було забезпечення громадянськими правами всіх верств населення, то зараз актуальним є питання про стиль життя та його співвідношення з громадською та політичною площиною (або повне ухилення від них). У ХХ столітті Ганна Арендт дуже яскраво та емблематично розрізнила модуси «vita activa» та «vita contemplativa», які за походженням тягнуть своє коріння з давньогрецького розрізнення «πραξις» та «θεωρια», які в свою чергу завдячують своїм виникненням конфлікту між філософом та полісом. Найлоскітливіша точка, у якій стикаються етика та політична філософія, це відстоювання своєї можливості (чи-то свого «права») не брати участь у певних суспільних, а іноді й державотворчих процесах. Така собі добровільна та свідома соціальна «відсутність» або від-стороненість і вся повнота (без)відповідальності, яка ескортує цю від-стороненість. Така «відсутність», без сумніву, є певним етосом, у буквальному, початковому сенсі цього слова, і нині набирає обертів та розповсюджується, формуючи певну множину аполітичних та асоціальних елементів.

Етос «відсутності», у якому дедалі більше людей стають дедалі вправнішими, провокує багато моральних та політичних наслідків, повз які вже неможливо пройти. В політичній площині множина «само-усунутих» елементів, які ухиляються від взяття активної участі у суспільному та політичному житті, дуже швидко перетворюється на тих, хто є «виключеними» (з агамбенівськими інтонаціями). Того, хто не проявляє ініціативу, буде ініційовано – ця давня максима не втрачає актуальності. А від виключення до статусу мовчазної жертви (homo sacer) – один крок. До того ж, є ще й зовнішній формат: як саме мають поводитись із мовчазним індивідом ті, хто займає активну позицію. Але в етичній системі координат «соціальна відсутність» піднімає ще важливіші питання: це питання колективної та особистісної відповідальності за своє життя взагалі, за своє життя в громаді і за взагалі життя у даній конкретній громаді. Якщо я ухиляюсь від тягаря суспільної та політичної активності, то чи є  це (без)відповідальним? Або чи маю я право вмити руки тоді, коли вдіяти нічого не можу або коли дія настільки протирічить моїй суті/вірі, що я стану зрадником себе?  І в залежності від відповіді, які стратегії поведінки та організації суспільного та приватного життя варто обрати?

Окреслена проблематика та поставлені питання досліджується у запропонованому проекті із залученням феноменологічного підходу та соціального конструктивізму. Висувається припущення можливості подолання та елімінації етосу відсутності через посилення спільнототворчого руху (community vs society), через переосмислення особистої відповідальності за творення суспільно-політичних процесів, через надання переваги безпосередній (face-to-face) комунікації та формуванню персональних зв’язків з перспективою створення мережі соціально-активних спільнот у публічному просторі.