Є синя далеч понад нами, наснаги творчої мета, а все, що мучило страхами, було на світі суєта.

Почерк часу У видавництві “Сполом” вийшла нова збірка поезій доцента кафедри філософії Українського католицького університету Богдана Завідняка “Почерк часу”. З цієї нагоди пропонуємо коротке інтервю з автором збірки. 

 

– По-перше, вітаю з виходом нової збірки. Чому саме така назва “Почерк часу” – це радше есенція усіх віршів видання чи спроба донести читачу глибший філософський сенс?

– Дякую за привітання.

Феноменом часу пронизана вся збірка, оскільки вона й структурована за чотирма порами року і якимось чином на прикладі року розгортаються кольори, мелодії, пейзажі які бачить моя поетична душа. Щоправда, збірка націлена на глибший пласт часу, який часто від нас приховується, щоб засобами поезії змогти схопити його провідну нитку: час є нами і без нас не існує, чи ж він є над нами а ми лише споглядаємо його плин? Чи вміє час писати без людських пальців? Чи володіє він каліграфією? Хто виходить з-під його пера – ці та інші теми мене хвилювали на протязі написання чотирьох циклів збірки. Філософські відповіді на темпоральну тематику теж ставали предметом моїх роздумів про час. Долучалися думки таких мислителів, як: Філон Олександрійський, Григорій Сковорода, Роман Інґарден, але й художників (Боттічеллі, Рембрандт), композиторів (Бах, Шопен), поетів (Ігор Нижник), чиї думки допомагали народитися часовому полілогові, стираючи кордони часу і простору. Ось приклад:

«СПІР ПРО ІСНУВАННЯ СВІТУ»

Час, в який ми вкладаєм енергію, він

Протіка в наших жилах, не знаючи змін,

Чому й непідвладний рушійному часу,

Що в синіх небес поринає окрасу,

Повертаючи стрілки щасливих отих,

Що не стежать за ходом хвилин золотих.

 

Час реальний, насправді, над нами пливе,

Огортаючи хвилями все, що живе,

Тільки те, непідвладне йому, не торка,

Що звиває у серці хвилина журка,

Ота, що відпущена на написання

Художнього твору у мить споглядання.

 

Час у нашій душі найдорожчий, це – мить,

Що єдино, у ньому оживши, щемить,

Неповторне прожите життя і любов,

Час – це в жилах людини спливаюча кров

І годинник у грудях до серцебиття,

Час – який пам’ятатимеш до забуття.

 

Він безсмертний, цей твір, буде храмом душі

Говорити від себе, дарма, що вірші

Стануть непопулярними, поза часом

Колись опинившись, забуті всі разом,

Коли час цей тягнутиметься назавжди,

То й тебе вже не буде, а тільки листи.

 

Почерк часу впізнаєш, – крадеться один,

Шурхотить золотими піщинками плин,

Але що нам до нього, служителям Муз,

Котрі випали з часу даремного, плюс

Його хвилям в’юнким, коли пальцями рук

Проминає, порожній лишаючи звук.

Або:

* * *

Церкви – до Бога маяки.

Їх світло світить на дорогу.

Прочиниш двері і з порогу

До вічності йдеш подумки.

 

Їх сутінковий милий час

Ясні приховує глибини,

І вічність тихоплинно лине

Проймаючи до серця нас.

 

– У своєму інтервю на сайті Духовна велич Львова Ви зазначили, що “поети -неординарні особистості”. Яка неординарна особистість постає перед нами на сторінках вашої вже четвертої збірки?

– Поети грають за правилами. “No game can be played without rules” – немає гри поза правилами, адже так? Ними є віршовані розміри, метрика, строфіка, рими, оволодівання якими дозволяє творити поетичну гру. Вона є велетенською спокусою отримати свободу творення поетичної реальності. Тільки справді вільні особи повноцінно відчувають усю відповідальність за отриманий дар складати віршовані композиції. Теоретики поетики віддавна підкреслюють потребу для поета оволодівати мистецтвом віршописання. Від курсів поетики студенти отримували чималу свободу у спробі створити своє світобачення на прикладі творів давньогрецької і римської класики. Твори Гомера містили зразки художніх портретних образів героїв, на прикладі яких можна було описати внутрішній і зовнішній світ будь-якої людини. Однак сам учень поетики усвідомлював свою неміч дорівняти у своїх пробах пера цим корифеям. Ось де народжувався тандем мистецтва і відповідальності за створену поетичну реальність. Тільки сміливці, яким вдалося наблизитися до ідеального образу оцінюються і визнаються людством, як правило, після свого відходу з життя. В теперішньому світі творець вірша пробує зняти з себе відповідальність за те, що він творить, уникнути «правил гри» і тим самим завоювати собі право бути неординарним. Наведу одну цитату з есею про поезію поета Вістена Г’ю Одена: «Поет, який пише «вільним» віршем» нагадує Робінзона Крузо на дикому острові, він все має робити сам: готувати, прати і латати. Іноді така парубоцька незалежність дарує щось оригінальне і вражаюче, але зазвичай результати бувають жалюгідні – брудна білизна, не підметена підлога і порожні пляшки довкола». Неординарність поета полягає в тому, що йому вдається сконцентровувати в поетичному дійстві різні образотворчі засоби на користь народження мистецького твору, якому часто випадає доля переживати природну даність самого автора. Тому ціна питання переростає часові рамки, змушуючи творити високопробні речі і автор повинен бути свідомий цього.

 

– “Завжди будуть сильніші сила духа за плоть”. Наскільки те, що Ви богослов, а не тільки філософ, впливає на вашу поезію? Чи можна сказати, що поняття “краси”, “любові”, “добра”, про які Ви часто пишете, досвідчили з пізнання того ким є Бог?

– Тематика Божества розглядається не одним богослов’ям, патристикою чи філософським аналізом. Засобами поезії значно легше вимовляти слово «Бог», пов’язувати його з чеснотами, досконалостями і душею. Завжди були поети, яким вдавалося оспівати Бога чи то у псальмах, Пісні Пісень, Пісні любові, чи то у духовних піснеспівах. Поети Данте, Аннета Дросте, Р. М. Рільке, Іда Ган-Ган, Ґ. фон ле Форт вели цей молитовний діалог з Богом. Творча уява і піднесення здатні робити дивовижні піруети і відкривати найнесподіваніші відповіді щодо оспівування божественного маєстату. Особисто для мене Бог відкривається у молитовному єднанні, прикладом чого стає вірш. Хотів би, щоб таких миттєвостей чи раптових спалахів було більше. Надзвичайну тишу і спокій тоді відчуваю. Ось ще один приклад:

Ти скрізь, де в плетиві гірлянд

Повільно простягнулись

Вузенькі клаптики полян

І ніжне світло вулиць.

 

Розташувались, як завжди

Ягнята, ослик, віл.

Тепер лиш трішечки зажди,

В молитві сядь за стіл.

 

Згадай кого тепер нема

У колі на Різдво.

Відкрилось небо. Всіх прийма

В його світлицю Бог.

Або:

* * *

У тихий час вечірніх шепотінь,

Коли лягають сизокрилі ласки,

Загорнуті в напівпрозору тінь

Тепла любові, поцілунків казки,

Коли розтринькав дорогий нам час,

У борозни  втоптавши спересердя

Хвилини задушевні поміж фраз,

Що вибиті чеканкою на тверді,

Іще горить десь там оте тепло,

Загорнене в сувої пломінкої

Оселі серця, снігом замело

Дороги, де стрічаються обоє

Світи ночівлі й пломінкого дня,

Сказати хочуть зорями у небі –

Нехай щастить, як любий обійняв

Твій силует з молитвою Отцеві.

 

– Чи плануєте видавати нову збірку?

– Цього року мрію побачити п’яту збірку під назвою «Діадема» Вона практично вже написана. Але планую опублікувати свої прозові твори: чотирнадцять літературознавчих статтей «Золотисті клейноди», які віддавна лежать у моїй шухляді, хоча статті друкувалися у різних періодичних виданнях. Видавництво «Сполом» вже розпочало макетування цієї книги. Збірка «Діадема» включає мої роздуми на есхатологічну тематику, думки про високі ідеали, чистоту душі. В дечому вона слугуватиме продовженням книг «Сонце вечорове» і «Почерк часу». Теж, як і в попередніх книгах, я помістив до неї низку перекладів європейської класики.

 

– Якщо було б потрібно вибрати лише одну фразу з цілої збірки, яку б розмістили на головних шпальтах газет, що б Ви обрали?

НЕМА КІНЦЯ, ЛИШ ВОСКРЕСІННЯ

Нема кінця, лиш воскресіння,

Всепереможний Божий дух,

Свободи плоті умаління,

Пануючих земних розрух.

 

Є синя далеч понад нами,

Наснаги творчої мета,

А все, що мучило страхами,

Було на світі суєта.

Тільки вдумайтеся, до якого висновку можна прийти у поетичному натхненні. І хіба це не так? Щиро вдячний Вам за розмову.

Розмовляв: Олег Рущак