Бог у постмодерній культурі

Про сучасну культуру говоримо, впливаємо на неї, осуджуємо її, забуваючи, що це саме ми або творимо її нашими вчинками і ревною працею, або спотворюємо бездіяльністю чи холодною байдужістю. Сучасна культура стала частиною нашого життя, а це значить, що ми за неї відповідальні, бо життя розвивається там, де жевріє хоч один маленький вогник духа. Кого він зігріє, для кого палає серце під небесним шатром, загублене в міріадах зір? Сьогодні вже ніхто не шукатиме Бога в галактиках, не зустрічатиме Його на Молочних шляхах, мандруючи караванами стрімких ракет. Канули в Лету моління жерців давніх культур, минули й епохи, що виставляли Його на фасади середньовічних кам’яних соборів, словами Е.-М. Рільке:

Маючи його, як про запас,
прагнули, аби тривав і правив,
і щоб далі перелетні збавив, –
тягарем у вичеканий час
начепили мармур стін соборних,
і, прибравши ваговитий дар,
ореолом цифр нерукотворних
він заобертався, як дзигар, –
ділячи ділянки доль і вчинків.
Та нарешті весь прийшов у рух,
і вони сахнулися назад  (Пер. Ю. Бедрика).

Однак “неприборканий” ніким Бог “не помер” від тягару реальних злочинів людини ХХ ст., Він і сьогодні є сенсом життя для сімох мільярдів людей на планеті Земля.

Він фіксує Свої невидимі ритми у виверженнях вулканів і руйнівних струсах земної поверхні.

Він – свідок численних жертв етногенних катастроф і зцілень з рук черниць Матері Терези з Калькути.

Його і зараз зустрічають у Богослуженнях чернечої республіки Афон і держави Ватикан.

Він живе у негритянських кварталах залитого неоновими вогнями Нью-Йорка.

Його шукають щасливці, врятовані з-під завалів землетрусу в знеструмленій Японії, заплакані оченята сиротини, що знайшла своїх других батьків, і незрячі читачі Святого Письма, трепетно ведучи пучками пальців рельєфами Брайля…

Бога знають сьогодні. Особливо ті, хто у скруті, відчувають усю приреченість життя без Нього. А ті, хто відчув покликання серця служити Йому, бережуть Його як цінність для прийдешніх поколінь.

Скануючи шпальти часописів, “самошедша”, але вже наша постмодерна культура, спиняє сьогодні нашу увагу, на жаль, на некролозі кардинала Юзефа Жицінського (пом. 2011 р.), винятково-тонкого дослідника її гострих рифів. Великий Канцлер Люблінського католицького університету, член Комітету філософських студій Польської Академії наук та видатний церковний діяч архієпископ Ю. Жицінський, був автором багатьох філософських досліджень: Теїзм і аналітична філософія; Людська особа і філософія в сучасному світі; Всесвіт і філософія; Бог Авраама і Вайтгеда, Глибина буття; Межі раціональності та ін.

Провідна думка автора у творі Бог постмодерністів – це слідування шляхом любові до Бога і ближнього, оминаючи поверхневі нігілістичні та деконструктивістські прояви трагічного знедуховлення, своїм жертовним християнським серцем несучи у світ докази існування духа любові.

Описуючи напрями постмодернізму, Жицінський не пропонує готової класифікації, але й не радить пливти за течією “хворого” мислення, озвученого Д. Ваттімо, чи задовольнятися “малими наративами”, а шукати святості у Христових ранах:

“Діонісійські категорії дають змогу інтерпретувати досвід містиків – виявляти глибини і багатства, для яких не придатні ні щоденна побутова мова, ані терміни класичної логіки. Вони вказують на генезу тих великих рішень і моральних виборів, яких не вдалося з’ясувати в категоріях здорового глузду чи раціональних дій” (Ю. Жицінський. Бог постмодерністів. Великі питання філософії в сучасній критиці модерну, Пер. з пол. А. Величко. УКУ: Львів 2004. – С. 36).  Справді, така логіка ран існує, і “особи, зранені й обділені життям, які постійно змагаються з масою складних проблем, стикаючись з живим християнством, знаходять розв’язання своїх житейських надломів” (Там само. – С. 55).

Інтерпретуючи постмодерну ідеологію, Ю. Жицінський вимагає від її речників не приховувати набір заготовлених оцінок, уподобань і встановлених ними ж правил гри у сучасні  й культурі, “визначальною ознакою якої є затирання протиставлень між різними поглядами і судженнями”. Тож суб’єктивні твердження на кшталт Ліотарового судження “Бог більше не є проблемою для сучасної ментальності” є більше проявом відмови від “великих наративів”. І це саме той час, коли варто вчитися відрізняти істину від обману, дорожити нею як цінністю, бо ж існує небезпека залежності від конкретної інтелектуальної традиції, в якій, не відчувши Бога, легко впасти в нову гординю суб’єктивізму.

Дрогобицький колега науковець О. Баган трактує суб’єктивні оцінки, відідрвані від національної культури, як прояви псевдо-мисленників “ліберального неоцинізму”, що є “логічним продуктом цивілізації капіталу й матерії, яка не терпить нових ідей, релігійності і тому маргіналізує їх”. На його думку, суспільство неоциніків відмовляється розрізняти добро і зло, діяння Бога і сатани, істину і неправду. Автор зауважує: “Західний неолібералізм – це насамперед суспільство мас посередностей (діагноз Х. Ортеги-Ґассета), суспільство безчесної, антигероїчної, плебеїзованої юрби (теза Ґ. Лебона), яка розчиняє в собі шляхетність, ієрархію, традицію. Споживацько-розважальна атмосфера такого суспільства породжує відповідну літературу: легкотравну, напівграфоманську, заряджену вірусами розкладу і цинізму, оскільки йдеться про те, щоб у сфері духу не проросло нічого високого та ідеального. Якщо на Заході поява такого масового споживацького, космополітичного суспільства була підготовлена тривалими й органічними історичними процесами, то в Україні сплеск ліберального неоцинізму в останні два десятиліття став справжнім руйнівним вихором, спрямованим на руйнацію основ національного буття”. Автор наводить теорії культурного регіоналізму і плекання громадянської свідомості як добрі приклади протистояння плебеїзації (див.: “Ліберальний неоцинізм, або Чому бояться Ліни Костенко?” // “Жива вода, Газета Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ, № 4, квітень 2011. – С. 10).

Ми часто забуваємо, що самі «надихаємо» інших відмовитися від Бога, коли цинічно відстоюємо позиції гордих і успішних літературних денді, які по літературно-естетичній шкалі вартості давно знеславлені і збещещені Музою їхнього ж таланту.  Ми часто самі нашим плебейським цинізмом приводимо на Олімп псевдослави героїв-нуворишів, за що рано чи пізно потерпатиме наше серце у сповіді. Дороговказом для постмодерної людини мала б стати не побудова нових Вавилонських веж, а смиренна містична мудрість Христової жертви.

Автор – Богдан Завідняк