«Не дай спати ходячому…»

Володимир Турчиновський, Український Католицький Університет

Володимир Турчиновський, Український Католицький Університет

Чим темнішою стає ніч, тим ближче світанок. Якщо шукати добру новину про університетську освіту в Україні, то це, мабуть, найкращий спосіб висловити оптимізм і надію на те, що надходить час змін. Міцні пута корупції обплутують так, що часом годі перевести подих, але міцність ця, хоча й довго може триматися, все ж у самій своїй суті є саморуйнівною. Етимологічно кажучи, зіпсуття, яким є корупція, не творить, не будує, не розвиває, а лише руйнує, підточує та розкладає те, що попадає у сферу її впливу. Система, яка назовні може виглядати незламною, насправді дедалі більше трухлявіє. Дехто уважний може вже помітити тріщини, які де-не-де побігли по системі. Можливо, навіть і сама система їх зауважила, але заколисана своєю владою та монопольно-тоталітарним становищем і оптимізацією фінансових потічків та потоків не дуже має час до них придивлятися. Трухлявіти можна довго, але коли вже прогнилі колони підкосяться, то система впаде швидко.

З антропологічної точки зору це абсолютно зрозуміло. Основні цементуючі чинники корумпованої системи – це прагнення наживи, задоволення, з одного боку, та страх – з іншого боку. Натомість, життя, як би це парадоксально не звучало, має своїм гарантом жертву. Життя стає автентичним у жертві та через жертву. Там, де немає відкритості на жертву, там і немає простору для життя. Там, де немає жертви, шириться простір егоїзму, який роз’їдає життя зсередини і віддає його смерті. Хто із «гвинтиків» української корумпованої системи освіти готовий віддати життя за цю систему? Є, звичайно, певний ресурс для самозбереження, який черпає енергію зі страху, але зі страху передусім за себе, енергії якого ніколи не вистарчить на жертву за іншого.

Навіть розуміючи, що корумпована система працює на самознищення, все ж ми повинні себе запитати, наскільки морально було б поставити себе в ситуацію пасивного спостерігання та очікування колапсу такої системи. І справа навіть не у тому, що пасивне очікування може виявитися цілком безрезультатним, бо система банально переживе нас. Насправді ж ідеться про нашу здатність, стусівською мовою кажучи, до прямостояння та прямоходіння.

Простір концентраційного табору у Майданеку, в якому опинився тепер уже блаженний мученик о. Омелян Ковч, напевно, огортав тоді багатьох набагато більшою ворожістю, страхом та безнадією, аніж сьогоднішній український суспільний та політичний контекст, у якому більшість із нас усе ще сподівається якось знайти свою тиху та сховану від власних та суспільних проблем гавань та заплисти у неї. Слова, написані о. Омеляном у його листі з Майданека до рідних, якраз і свідчать нам про те, що безнадія, страждання, біль та смерть переплавилися у відкритості отця на Божу любов та у вогні його власної любові до табірного люду, переобразивши самого Ковча і просвітивши тих, хто перебував коло нього. Тоді табірне зло як система пережило о. Омеляна, але він переміг його. Просвітімся тихою радістю і єднаймося!