Монжен О. Виклики скептицизму. Зміни інтелектуального пейзажу Франції/Пер. з фр. Т. Голіченко, С. Йосипенка, А. Рєпи. – Київ: Дух і Літера, 2011. – 360 с

Як видно з назви, книжка Олів’є Монжена змальовує інтелектуальний пейзаж Франції, який склався після подій 1968 року. Автор подає основоположні тенденції філософських, політичних та медійних дебатів з приводу демократії, майстерно вписуючи їх в загальну історію. Водночас це дозволяє йому приєднатися до полемічних дискусій з приводу переосмислення самої суті  історії та досвіду її суб’єктів.

Розвиток демократії упродовж ХХ століття стимулювався наявністю зовнішнього ворога: негативна критика  тоталітаризму утворювала тіло демократичних  цінностей. Кінець комунізму і фашизму парадоксальним чином посилив одночасно фізичний і психічний дискомфорт у поступі демократичних держав, які опинилися наодинці із собою. Хвиля занепокоєності та меланхолії була реакцією на смерть вчорашніх великих оповідей, на втрату тяглості історичного досвіду та його репрезентації (політичної) у теперішньому. Ця дезорієнтація оспівана Жаном Бодріяром як потік численних симулякрів, які примушують індивіда вірити в свою автономність, що досягається завдяки перманентному перебуванню в ритмі суто теперішнього та в просторі цілого всесвіту.  Стирання всіх можливих меж, зокрема між приватним і публічним, виступає рушійною силою творення утопії прямої демократії, яка підживлює невидиму ідеологію суспільства комунікації.

Для О. Монжена суть демократичного досвіду полягає не в тому, щоб поляризувати та зіштовхувати між собою універсальне (кантіанці) та особливе (ніцшеанці), але в тому, щоб жити в історичному напруженні, яке існує поміж ними у певний момент сьогодення. Вповноважуючи інтелектуала бути культурним посередником між суспільством та індивідом, він стверджує, що задля здійснення мислення індивіду потрібно знати, де він є. Тобто необхідною є історична локалізація, вписування в простір і час задля подолання їхнього розриву, з яким зустрілися у дискусіях французькі мислителі другої половини ХХ століття.

Дебати всередині французького філософського дискурсу не є замкнутими у собі, вони викликають інтерес у німецьких філософів, італійських і англо-саксонських мислителів, яких часопис «Critique» одразу залучає до дискусії. До прикладу, аналітична філософія повністю перевертає французький підхід до досвіду: віддаляючись від реконструкції як метода та номадичної  рефлексії, вона відштовхується від особливого, в тому числі від лінгвістичних актів та форм дії, – все це для того, щоб конструювати (а не деконструювати) особливий досвід.

Автор присвячує цілий розділ книги одержимості культурою (ІІ), яка стає реакцією на розриви і контрапункти як в плані політики так і в плані інтелектуальної думки: він розглядає широке коло питань від культурної ролі держави до проблем сучасного образотворчого мистецтва. Монжен описує діяльність Міністерства культури Ж. Ланґа, яке продемонструвало свою неспроможність у подоланні відчуження митців від «населення». У свою чергу, мистецтво демонструє розрив зі своєю естетичною природою і  трансформується в аналітичний феномен, який є «перетворенням банального» (за А. Данто),  що уможливлює перехід будь-якого простого об’єкта в інституційний. Ці процеси проблематизують питання можливостей спільної уяви та мистецького жесту як способу творити різні типи нового досвіду, тому багато мислителів приділяють свою увагу роздумам над смислами живопису та візуальних мистецтв.

Аналізуючи залежність досвіду від медійної репрезентації, автор розмірковує над  визначенням позиції інтелектуала в умовах поляризації  між експертною та медійною точкою зору. Для уникнення існуючої альтернативи  докси (епістеми) та опінії (концепту) новому інтелектуалу лишається єдиний шлях подвійного дистанціювання. Він повинен забезпечувати діяльність опосередкування між ними в процесі екстериторізації або самотрансцендентування соціального. Тоді все відбувається так, ніби індивіди спираються в діях на «зовнішні» орієнтири, здатні керувати їхніми діями  з погляду форм, правил, порядку, але насправді всі ці орієнтири беруть свій початок в діях індивіда.  Це веде до переосмислення взаємовідносин між  холізмом та індивідуалізмом, тому що зникає їх протиставлення:  будь-яке суспільство водночас індивідуалістичне та голістичне (ідея множинного універсалізму, П’єр Аснер).

Книга Олів’є Монжена задумана і здійснена як складний багаторівневий маршрут, за допомогою якого читач відкриває для себе низку авторів і цілі галузі філософської думки французької інтелектуальної еліти навколо питань скептицизму сучасного інтелектуала-мислителя-діяча. Автор на полях подає неймовірну кількість довідкової, бібліографічної та історіографічної інформації, що значно збагачує книгу і робить її читання подібним до читання джойсівського «Уліса».