Marion J.-L. Credere per vedere. Riflessioni sulla razionalità della Rivelazione e l’irrazionalità di alcuni credenti. – Torino: Lindau, 2012. – 273с.

Ім’я Жана-Люка Маріона сьогодні, мабуть, вже не потрібно представляти в філософських колах, адже за короткий час воно встигло привернути до себе міжнародну увагу. Варто було б згадати, що Маріон є також одним із представників так званого «le tournant théologique» у феноменологічному напрямку філософії, котрий сьогодні стрімко розвивається у Франції та Італії. Окрім філософської діяльності, він також був одним із співзасновників богословського журналу «Communio», до складу якого входили такі видатні богослови як Йозеф Ратцінгер, Ганс Урс фон Бальтазар та Анрі де Любак. У цьому неперервному діалозі між філософією та богослов’ям Маріон передусім запитує, що може сьогодні запропонувати філософ богослов’ю і навпаки, богослов – філософії? В напрузі цього питання саме й розгортається головна тематика книги, яку запропонував Маріон своїм читачам, під назвою «Вірити щоб бачити. Роздуми про раціональність Об’явлення та ірраціональність деяких віруючих».

Взаємозв’язок між вірою та розумом та їх проблематика належать до тем, котрі завжди були і є в центрі гострих дискусій.  Зазвичай їх представляють як дві взаємовиключні протилежності або як такі, що доповнюють одне одного, але майже ніколи не звертається увага на саму розумність того, в що ми віримо (Logos), чи на парадоксальність прагнення нашої природньої здатності розпізнавати те, що і так залишається непізнаваним. «[Logos] Було у світі, і світ ним виник – і світ не впізнав його». (Йо. 1, 10-11.) Отже, як віруючий (той, який сповідує віру) так і філософ (той, який використовує сили розуму), висловлюючись про Бога, насправді промовляють тільки від самих себе, що образно можна прирівняти до тіні, коли насправді йдеться про Сонце.  Таким чином людський розум виступає як той, завдяки якому мислиться те, що у своїй суті є немислиме, незрозуміле. Водночас виникає питання: чому Бог, об’являючись нам, очікує від нас, що говоритимемо про Нього за допомогою розумних аргументів, але в той же час обмежених в собі? Маріон зауважує: «Знаємо хоча би це: християнська релігія проголошує смерть і воскресіння людини, що була Богом і є Ним завжди; ця людина, Ісус Христос, має ім’я Logos, Слово, а отже також і Розум. Навіть парадокс Його розп’яття, що суперечить «мудрості цього світу», залишається знову ж таки  logos, «logos хреста», що протистоїть мудрості світу іншою мудрістю, «мудрістю Бога» (І Кор.1,18)» (c. 41-42). Навіть, якщо мудрість Бога протиставляється розумінню цього світу, все одно вона залишається в собі розумною.

Як зауважує Маріон, подібно є також із деякими нашими поняттями, як наприклад, з поняттям «безкінечного», суть якого полягає у неможливості розумом охопити значення цього поняття, однак нерозуміння в свою чергу виступає як таке, що саме визначає «безкінечне». Розум, на думку автора, мав би в собі велику недостачу, якби не міг мислити «безкінечне». Подібно підкреслював ще св. Августин, запевняючи, якщо ми зрозуміли Бога, то це точно не Бог.

Розуміти те, що незрозуміле, мати певність щодо непевного, допускати можливе в неможливому є дилемами не тільки у поясненні таких великих подій, як наприклад Воскресіння, коли здавалося б зі смертю звершується кінець усіх можливостей, але й у нашій щоденності. На одній із своїх сторінок Маріон підкреслює, що втративши раціональність, насправді також ризикуємо втратити віру. На його думку, хибним є тлумачити раціональність як таку, що протиставляється до ірраціональності, і ще більш помилковим буде під ірраціональність підлаштовувати віру. Віра не є ірраціональна, як зазвичай це трактується.  Навіть сам розум зі своїм правом на «певність» припускає, що мусить існувати місце на довіру до нього, в той час коли ірраціональність власне відкидає будь-яку довіру до раціональності. Ірраціональність – це не є недостача віри в саму раціональність чи у віру як таку. Протилежністю до раціональності є ідеологія, яка на думку автора, власне живиться із хвороб раціональності.

Головна ідея, яку підкреслює неодноразово Маріон, полягає в тому, що насправді немає нічого «крихкішого» та «штучнішого» за популярне протиставлення віри та розуму. Автор наводить ряд аргументів, в яких зауважує, що насправді «віра має власні розумні причини і кожен науковий розум власні вірування» (c. 39). Не йдеться також про можливість компромісу чи спільного консенсусу, адже християнське життя в жодному разі не є консенсус чи спокій із світом. Яскравим прикладом, на думку Маріона, можуть слугувати життя отців апологетів, зокрема постать св. Юстина, котрий був «філософом та мучеником», в житті якого віра і розум не «шукають» компромісів і не є причиною конфлікту.

У поясненні віри чи розуму зазвичай послуговуємось критеріями «баченого» (visible) та «небаченого» (invisible). Якщо до категорії «баченого» віднесемо все те, що належатиме до сфери об’єктів, певність яких зможемо довести силами розуму та за допомогою наших органів відчуттів, то натомість, до сфери «небаченого» віднесемо все те що, буде пов’язане із вірою, наприклад, питання Бога, дару, любові. Однак, також і тут варто було б бути уважним, адже якщо зараховуємо щось до критерію «небаченого», це не означає, що ми автоматично перестаємо його пізнавати. Те, що сферу «небаченого» не можемо перевірити так як сферу «баченого», оскільки вона є не досяжною для наших органів відчуттів, не виключає, що ми не пізнаємо її взагалі. Наприклад, любов належить до сфери «небаченого», але ми розпізнаємо без жодних сумнівів, коли нас люблять або не люлять.

Розвиваючи надалі свої роздуми, Маріон заторкує теми, які в особливий спосіб були центром його зацікавлень, а саме теми любові та дару. Він критично зауважує, що зазвичай як філософія, так і релігійна думка неналежно приділяють увагу тематиці любові. Наприклад, якщо візьмемо до уваги ті атрибути, якими в історії філософії намагались вказати на ім’я Бога, то зустрінемо, що зазвичай Його мислилось як Добро, Єдине, Буття, Безкінечне або як ідею розуму і т. д. Філософія сьогодні боїться висловлюватись про любов. «Любов» виступає як атрибут другорядний, один серед багатьох інших. Його відкинуто через надмірну свою антропоморфність, яка вказує на незрілість людського пізнання, якщо буде за його допомогою характеризувати в такий спосіб Божество. Щось подібного зустрічаємо і в релігійній думці, особливо у традиції Сходу, де ім’я Бога взагалі заборонено промовляти. У Біблії здавалося б також любов не є на першому місці, адже як зауважує автор, потрібно було чекати аж першого листа Йоана, оскільки ні в П’ятикнижжі, ні в пророках, ні в синоптиках не має цього проголошення, що «Бог є любов». Від Месії очікують чогось іншого і зовсім не любові, адже вважається, що любов є щось дуже людське.

Щодо теми дару автор підкреслює, що він зникає, коли беруться до уваги тільки  властивості того, що дарується, адже дар перестає бути даром, а стає річчю до набуття. Справжній дар є небачений, і чим більше він є небаченим, тим більше дарується. Будь-яка краса чи корисність не є даром, але річчю.

Представляючи читачу таку багатоаспектну панораму, автор яскраво підкреслює також абсурдність деяких сучасних позицій у трактуванні віри та розуму. І можливо перш, ніж шукати способи вирішення цієї делікатної проблеми, варто було б спочатку запитати, а чи існує насправді сама проблема чи інколи ми самі докладаємо зусиль, щоб її створити? Книга буде корисною як для богословів, так і для філософів.

Рецензент: Ольга Каліка