Крепон М. Європейські іншості / М. Крепон; пер. з французької О. Йосипенко. — К.: Укр. Центр духов. культури, 2011. — 184 с

Сучасний французький філософ Марк Крепон у книзі «Європейські іншості» ставить собі за завдання зробити критичний аналіз концепту європейської ідентичності, відштовхуючись від другого її полюсу– європейських іншостей. Він витворює концепцію гетероґенності європейської ідентичності, на яку опирається, досліджуючи проблему європейського спадку, питання сутності Європи, того, що загрожує європейській ідеї і того, що може дати їй надію.

Пропонуючи ідею гетероґенності європейської ідентичності, М. Крепон прагне переосмислити цю ідентичність шляхом подолання її європоцентричного характеру,  стверджуючи як те, що решта світу теж дає щось Європі, так і згадуючи про її колоніальне минуле, досвід війн тощо. Французький філософ наполягає на тому, що до питання «ідентичності Європи» потрібно інтегрувати це насильницьке минуле як фундаментальну даність цієї ідентичності.

Головною тезою книги є те, що Європу створила подвійна мережа зв’язків: як тих, які підтримують між собою різні європейські народи, так і тих, які ці народи підтримують з рештою світу. Отже, Європа стала Європою саме завдяки подвійному рухові: як обміну між своїми складниками, так і виходу за власні межі. Тому принциповою тезою М. Крепона є те, що спадку, опертого на середземноморській (грецькій і римській) культурі та на християнстві, не достатньо, щоб визначити ідентичність Європи та європейців. Тому він формулює «подвійну аксіому», на яку ми наштовхуємося в цьому питанні: «те, що не «належить» Європі, так чи інакше «прийшло до неї», а отже, «належить» їй щонайменше частково; те, що роблять властивим Європі, існує також поза її межами, а отже, не належить (чи більше не належить) власне їй» (с.14).

Французький філософ вважає, що ці два твердження треба зробити засновками будь-якої рефлексії про Європу і її ідентичність, інакше ми наражатимемося на дві різні пастки, які також є постійно відтворюваними формами насильства; з одного боку позначення (якщо не осуд) в Європі всього того, що не є європейським і, з іншого боку, закріплення за Європою рис, які передбачає її ідентичність (розум, прогрес, наука, права людини тощо).Тому у питанні про європейський спадок ідею апропріації (перетворення своєї властивості на свою власність) європейських принципів автор «Європейських іншостей» пропонує замінити їх дезапропріацією (визнання своєї властивості властивістю/власністю інших) та реапропріацією (визнання своєї іншості своєю властивістю/власністю).

Чи не найвиразніше ідея гетероґенності європейської ідентичності демонструється М. Крепоном у роздумах про мову чи мови Європи. Відповіддю на страх щодо спільновживаної мови Європи є пропозиція французького філософа навчитися «любити свою мову інакше», що своєю чергою означає – винаходити мову «іншу стосовно самої мови». Винахід мови «іншої стосовно самої мови» є свідченням того, що мову не можна розглядати виключно як інструмент спілкування. М. Крепон наголошує на тому, що варто турбуватися не про панування однієї універсальної мови спілкування (до прикладу, що такою стане англійська) над іншими мовами, а про брутальне зведення мови лише до її комунікативної функції, про підпорядкування вивчення мов суто утилітарному принципу. В цьому контексті, він посилається на текст відповіді Т. Адорно на звинувачення, адресоване йому зприводу зловживання «чужомовними словами» у виступі на радіо. Французький філософ ґрунтовно обстоює думку Т. Адорно, що «за допомоги чужомовного слова можна протистояти конформізмові мови…» (с. 41), адже інша мова не тільки відкриває інші горизонти, але також встановлює інший зв’язок з власною мовою. Досвід мовної чужорідності відкриває перед рідною мовою нові можливості (зокрема, завдяки перекладу), а також здатність опиратися її інструменталізації.

Наступним кроком автора «Європейських іншостей» є обґрунтування тези про гетероґенність європейської культури, а отже того, що те, чим є Європа, невіддільне від того, що вона використовувала, запозичувала та перекладала. Використання є таким способом привласнення чужої культури, яке водночас заперечує її, адже інша культура сприймається не в її культурному вимірі, а як засіб збагачення. Досвід колоніального минулого Європи є прямим тому свідченням. Тоді як переклад є яскравим прикладом дезапропріації європейських культур, тому що «Європа утворюється (утворювалася), перекладаючи себе» (с. 19). А знаменитий вислів Умберто Еко, що «мовою Європи є переклад», на думку Крепона, є першопринципом гетероґенізації у найширшому значенні. Досліджуючи ґенезу творення європейського спадку, автор звертається як до історичного контексту, так і до досвіду мелянжів і втрат на цьому шляху.

Торкається французький філософ і проблеми іншості Східної Європи, наголошуючи на тому, що ці країни, що недавно стали членами Євросоюзу, мають іншу історичну пам’ять, інший зв’язок з рештою світу, ніж більшість тих держав, які входили до ЄС до його останнього великого розширення. Однак важко погодитися з твердженням автора, що такі держави, як Польща «ніколи не мали досвіду будь-якого колоніального домінування» (с. 63).

Ще два провідних мотиви, які з’являються  у книзі – це розмірковування як про занепад Європи, так і про її вічність, про те, що нам загрожує і те, що може нас врятувати. Надію на порятунок європейського спадку М. Крепон, йдучи за думкую Я. Паточки, бачить у поверненні до «турботи про душу», адже саме це, ще з її грецьких початків, дало Європі її «іскру вічності». Образ Сократа є одночасно як початковим, так і найвизначнішим втіленням цієї турботи. На думку французького філософа, саме «турбота про душу» як європейський спадок позбавляє європейців геґемонічного бажання панування, сприяючи натомість готовності ділити щось з іншими. А досвід потрясінь, які принесло з собою ХХ століття, завдяки «солідарності людей, що пережили потрясіння» стає спільним, а отже – несе в собі обіцянку майбутніх «ми». «Віра в Європу», згідно з Крепоном, вимагає геополітики, принципом якої буде відкритість до іншостей.

Валері, Гердер, Гусерль, Гайдеґер, Деріда, Ніцше, Паточка, Мандельштам – це ті мислителі, до яких звертається французький філософ у своїх роздумах про сутність Європи.

Непересічність праці М. Крепона полягає власне в акцентуванні вагомості різносторонньої участі Інших Європи у творенні європейського спадку. Однак автор у своїх аналізах не зачіпає питання проблематичності співіснування різних спільнот іммігрантів у сучасній Європі. Проте зайвим буде наголошувати на актуальності цієї книги для українського читача, адже сама постановка питань промовисто свідчить про це. Думки, ідеї, пропозиції М. Крепона стануть потрібними і в наших розмірковуваннях над місцем України у Європі, над тим, що може дати Європа Україні і Україна Європі.