Йоан Зізіулас. Буття як спілкування. Дослідження особистісності і Церкви. З передмовою Йоана Меєндорфа. Пер. з англ. Володимира Верлока, Максима Козуба. К.: Дух і літера, 2005. – 276 с.

Центр європейських гуманітарних досліджень Національного університету “Києво-Могилянська академія” порадував читачів виданням одної незвичної книги грецького мисленика Йоана Зізіуласа, митрополита Пергамського. Вона особлива і є плодом міркувань пастиря на онтологічні теми з царини персонології, а, в її ключі, – філософії свободи. Саме ці теми цікавитимуть нас, окрім того, що у книзі “Буття як спілкування” є місце еклезіологічним питанням. Ці основні питання, що розкриваються у праці легко простежити у порядку класифікації, оскільки вона  складається з сімох розділів: Особистісність і буття, істина й спілкування, Христос, Дух і Церква, Євхаристія й кафолічність, Апостольське наступництво і спадкоємство, Служіння і спілкування, Помісна Церква у перспективі спілкування.

Не дивно, що за спектром богословських питань ховається задум мислителя проникнути в нуртові проблеми філософського духа – зануритись у екстатичну богословію Бога, “що існує через буття Отцем”. Це завдання ставиться автором прагматичніше: “Чи можливе філософське обґрунтування патристичного богослов’я? Або чи складає патристичне богослов’я у своїй суті, навпаки, богословське обґрунтування філософії?”

Йоан Зізіулас (нар. 1931) є професором богослов’я в університеті Глазго, викладачем Фесалонікського університету. Проте колишній студент патристики у Гарварді мав нагоду облюбувати не тільки неоплатовські багатства філософської думки Отців Церкви, зокрема, Діонісія Ареопагіта, Максима Сповідника, Григорія Нісського, але й філософів ХХ ст.: М. Гайдеґера, Е. Левінаса та ін.

Яку ж філософсько-богословську фабулу приховує ця книга?

На думку автора, Бог перебуває поза межами часу, водночас у Ньому виключається пріоритет сутності перед особою, бо Особи Пресв. Трійці співіснують паралельно. Тут онтологія змушена бути звільнена від гносеології, ніяким чином не пов’язуючись з нею (с. 47). Але з прийняттям положення про єдиносущого Бога у філософії є надія, що можна набути справжньої онтології.

Для Зізіуласа, ефективним методом проведення онтології Буття може стати конституюючий чинник Божої сутності – Любов, що ототожнюється з онтологічною свободою. Саме Любов, що “іпостазує” Бога і ототожнюється з Богом Отцем, що, на думку автора, робить Бога трьома особами (згідно з 1Йо 4: 7-17). Богослов’я відношень – це спілкування між Трьома Божими Особами у Любові, що розкривається у післанництві єдинородного Сина. Для людини і філософії екзистенціалізму Любов має вирішальне значення: або людина приймає любов, відстоюючи свободу як цінність, або заперечує свободу і впадає у нігілізм. Як приклад, для Зізіуласа слугують герої Достоєвського, особливо старець Зосіма та Кирилов.

Тоді, “поза спілкуванням не існує істинного буття. Ніщо не існує як “індивід”, який має сприйматися сам по собі. Спілкування є онтологічною категорією”.

Попри чіткий виклад онтологічної проспективи Зізіулас показує себе в якості доброго персонолога, застосовуючи свої знання у царині надприродного богослов’я і ономатології. Тут теж постають нелегкі питання, основне з яких: як подолати трагізм смерті, що є ворогом для усього існуючого?

Автор усвідомлює, що вільному Богові не слід приписувати “неминуче безсмертя”, бо тоді кидається виклик особовому життю, руйнуючи ідентичність особи. Адже класичне розуміння сутності як природи не надається до абсолютизації безсмертя як феномену. Тож знову йому на допомогу приходить віра у троїчне існування Бога, коли любов’ю підтримується іпостасність особи.

Коли “сильна як смерть Любов”, то в чому її унікальність для особового життя? В першу чергу, припиняючи любити сама, і з відвертанням від неї любовного погляду Іншої Особи, – настає для конкретного особового життя холод смертної миті. Тоді особа зводиться до рівня “речі”, бо про неї реально забувається.

Найжахливіша мить настає тоді, коли від особи відвертаються Вищі сили і вона востаннє може почути слова: “Я не знаю тебе” (Мт. 25: 12). Особове життя не терпить анонімності, а живе відкритістю назустріч іншому. Така провідна нитка твору Йоана Зізіуласа, чий голос у сучасності мав би бути почутий не тільки у християнських колах.

Книгу рекомендуємо студентам гуманітарних факультетів, богословам, філософам, катехитам, духовенству.

Рецензент:  Богдан Завідняк