Християнство і філософія: горизонти воскресіння

Володимир Турчиновський, Український Католицький Університет

Володимир Турчиновський, Український Католицький Університет

Про те, яким чином поєднуються філософія та релігія, зокрема, християнство, що може почерпнути з філософії християнин та з релігії – філософ, чи взагалі існує таке поняття, як християнська філософія – в інтерв’ю з завідувачем кафедри філософії УКУ, доктором Володимиром Турчиновським.

Що таке філософія?

Багато людей мають уявлення про філософію як про дуже абстрактну річ, і, гадаю, часто воно є небезпідставним. Чимало з нас, навіть серед тих, які вчилися в університетах, мали дуже обмежений доступ до філософії, а ті курси, які нам довелося прослухати, часто були саме абстрактними й відірваними від дійсності. Насправді філософія – це дуже конкретний спосіб думання, який скеровує людину до того, щоб збагнути світ, відкрити його таким, яким він є в дійсності. Я б навіть сказав, що філософія, на відміну від інших дисциплін, не робить відкриттів у технічному сенсі, вона радше по-новому відкриває нам ті аспекти дійсності, які ми чомусь досі не помічали, не переживали, не відчували.

***

Філософ у певному сенсі відчиняє вікна і запрошує підійти ближче і подивитися на той світ, який є поза склом тих вікон. Бо наше щоденне середовище нерідко нас «засмоктує» настільки, що навіть не виникає думки про те, що поза ним є ще й інші виміри життя. Але філософ має лише відчинити це вікно, більшого зробити він не може, бо далі вже людина сама споглядає той інший світ, «поза вікном».

Якщо дивитися на філософію саме під таким кутом, то ми зрозуміємо, що вона є життєстверджувальною річчю, джерелом своєрідного оптимізму, яке дає нагоду поглянути на справжній світ, побачити людину як людину, біль як біль, страждання як страждання, зраду як зраду, побачити справжні цінності в житті.

Філософія і виклики сучасності

Я згідний з тим, що філософія ставить нас перед своєрідним викликом, і з ним треба давати собі раду, але перед аналогічним викликом нас ставить, скажімо, сучасна інформаційна ера. Не думаю, що це так просто – сидіти перед телевізором і дивитися репортаж про сотні тисяч людей, які десь загинули – тут від урагану, тут внаслідок воєн чи терористичних актів. За тридцять хвилин стандартного блоку новин ми отримуємо дуже великий масив інформації, часто трагічної і дуже проблематичної. І тим не менше, на мою думку, сучасні інформаційні технології хочуть сказати нам про одну дуже важливу річ: кожна людина є даром для іншої людини. Зрештою, це розуміння дару іншого цементує спільноту.

Це простіше уявити собі у випадку сім’ї, де кожен із подружжя є вдячний за дар любові іншого, за бажання бути разом у радощах і терпіннях. Але ту саму логіку мислення, нехай для цього потрібне певне зусилля, можна застосувати й поза родинним контекстом. Приміром, ми є мешканцями цього міста, незалежно від того, живемо тут усе життя – 40, 50, 80 років, чи всього рік-два, під час навчання. Ми всі відчуваємо причетність до цієї спільноти, і один спосіб цю причетність пережити – це почати думати, що ті люди, які ходять довкола, їздять зі мною в маршрутці чи трамваї, вчаться зі мною в одній групі чи працюють в одному офісі – що кожен із них є кимось особливим, подарованим мені. Так само й щодо людей, які перебувають далеко від мене, переживаючи, наприклад, війну в Іраку, чи землетрус в Індії, чи цунамі в Північній Америці – отримуючи інформацію про все це через мас-медіа, я маю будувати своє ставлення до цього і, зрештою, бути готовим брати на себе відповідальність не тільки за того, хто є біля мене, а й за інших людей, які живуть на цій планеті.

Це потребує глибокого інтимного осмислення, а не просто «масажу мізок» з допомогою інформаційних потоків, чим нерідко грішить сучасне телебачення. Це вимагає виходу за рамки власного життя чи, до прикладу, життя свого села. Століттями формат села, в якому ти живеш, був твоїм простором – із власною мовою, власними стосунками. Тепер цей простір немовби розсунувся. І в цьому процесі важливо докласти зусиль, щоб не загубити того, що було в тому просторі доброго й водночас набути нового позитиву. Філософський погляд на світ якраз дає нагоду не перетворитися на просто споживача того «масажу мізок», а з іншого боку, відчути певну перспективу, навіть у тому трагізмі, який ти мусиш долати.

Християнство і філософія: точки дотику

Християнство, я думаю, є дуже цікавим у тому контексті, бо відкриває для нас горизонти, які можна назвати горизонтами воскресіння. У теперішній нашій культурі ми живемо в рамках горизонту смерті: саме смерть є вирішальним кінцем усього, думка не допускає того, що поза смертю може бути ще щось. І можна собі уявити культуру, яка з пелюшок фактично формує твій світогляд, розуміння того, що десь та смерть чекає, підкрадається, приходить у певний момент – і все. Відповідно, ти мусиш будувати свої життєві плани, сім’ю, стосунки з іншими людьми виходячи з того розуміння, що є один вирішальний горизонт, який визначає все твоє існування. Християнство натомість не відкидає горизонту смерті як такого, бо це – реальний факт нашого буття, але воно якоюсь міро стверджує, що він не є аж таким остаточним, за ним можемо осягнути горизонт воскресіння, яким може визначатися моє осмислення щастя, болю, страждання – і не тільки щодо мене, а й щодо інших людей.

Християнська традиція і культура розвивалася саме в рамках горизонту воскресіння. І навіть такі речі, як університети, які вилонювалися з християнської традиції й світогляду, що не обмежився горизонтом смерті, а відкрився для горизонту воскресіння – також поставали в рамках того світогляду.

На жаль, тепер він трішки, так би мовити, стьмянів, відступив у людській свідомості перед горизонтом смерті. Тому одним із завдань філософів ХХІ століття є осмислити, як сьогодні можна жити в контексті горизонту воскресіння, що означає почати говорити категоріями дару, яким для нас є інша людина – тут і вже чи за три тисячі кілометрів звідси. Всі ці теми радше додають оптимізму, аніж руйнують внутрішню рівновагу, радше дають нагоду для духовного зростання, ніж знищують надію.

Джерело: dyvensvit.org