Franca D’Agostini. Introduzione alla verità. – Torino: Bollati Boringhieri, 2011. – 359 c.

В ситуації гіперінформаційної епохи книга про істину є справжнім викликом. Не тому, що може нам ще раз пригадати, що це таке чи як відрізнити істину від того, що нею не є, а швидше тому, що зосереджує нашу увагу на делікатності самого поняття, яке завжди було викликом за своєю суттю. Хоч інтелектуальні дискусії про природу істини не вщухають віками, справжню загрозу сьогодні становить маніпуляція цим поняттям у публічній сфері та політиці, а отже, маніпуляція і нами самими. Пропонована книга «Вступ до істини» італійського філософа Франки Д’Аґостіні, відомої своїми численними публікаціями як в англомовному, так і в італомовному середовищі, є тим впровадженням до добре знайомого нам поняття істини, проте у специфіці виклику саме нашої епохи.

Блискучість стилю авторки та критичний огляд майже всієї філософської традиції пояснення даного поняття дозволяє читачу цієї книги з легкістю орієнтуватися у різних тенденціях теорій істини та навіть можливих їх парадоксах. Оскільки дискусії навколо неї щораз більше зміщуються із наукових середовищ у публічну сферу та ЗМІ, сьогодні стає поширеним так зване явище «часткової істини», на основі якого розвивається ціла «культура не-істини». Щось подібне свого часу озвучив Ніцше, на думку якого, наша епоха – єдина, в якій більше немає істини. Втім авторка не ставить собі за ціль загострити відчуття людської приреченості в ситуації пануючого нігілізму, радше її надихає природний пошук істини, потребу в якому відчувають практично всі люди.

Що ж насправді відбувається, коли починаємо мислити та висловлюватись про «істину»? Як відрізнити істинне від фальшивого в нестримному інформаційному потоці, щоб не стати жертвою маніпуляції? Чому істина (truth) та правдивість (truthfulness) мають між собою так мало спільного, і чому ми довіряємо більше другому, аніж першому поняттю? Чи достатньо наших відчуттів, нашої переконливості, наукових аргументів, щоб встановити істинний стан речей у дійсності? На ці та інші важливі питання намагається дати відповідь дана книга, структура якої складається із чотирьох розділів, кожен з яких закінчується підсумуванням головних тез.

Перший розділ є теоретичним аналізом багатоманітності значення поняття «істина». Він охоплює широкий спектр побутуючих теорій істини, які в той чи інший спосіб визначають динаміку розгортання дискурсу. Авторка здійснює поділ усіх теорій на дві умовні категорії: так звані «міцні» та «не міцні» теорії. До категорії «міцних теорій» належать: 1) теорія кореспонденції (істиною є відповідність речі до інтелекту, “Veritas est adaequatio rei et intellectus”); 2) теорія когерентності, (співмірність однієї істини з іншими теж істинними твердженнями чи нашим знанням); 3) прагматична теорія (істинним є те, що корисне, N.B. однак корисним може бути щось цілковито фальшиве). Натомість до категорії «неміцних теорій» Д’Аґостіні відносить: 1) семантичну теорію Альфреда Тарського, (твердження «p» є істинним, тільки якщо «р»); 2) теорію дефлаціонізму («істинне» не вказує на якусь дійсну властивість чи характеристику речі та не ідентифікується з цією властивістю); 3) теорію truthmakers («фактор правди», твердження є істинним, тому що існує  «щось» (подія, обставина, стан речей і т.д.), що робить його істинним). Даний екскурс є важливим для розуміння зв’язку між нашим мисленням, мовою та реальністю, що дозволяє нам немовби «фіксувати» істину та уникнути викривленої картини дійсності.

Наступний розділ представляє поняття «істини» з перспективи логіки, зокрема логічних законів, таких як закон несуперечності та закон виключення третього. Оскільки після Фреѓе подальший розвиток логіки кардинально змінився і навіть місцями модифікувався у так звану fuzzy (розмиту) логіку, дану «розмитість» маємо можливість також спостерігати і в теоріях істини. Звідси слідує наступна заувага, а саме, розвиток цієї логіки, в світлі якої здійснюється трактування основних законів логіки, є причиною того, що між дихотомією «істинне-фальшиве» співіснує ще багато чогось проміжного, як наприклад, можливість «подвійної істини» (теорія Graham Priest), «розпливчастої істини», «ймовірної істини», «прірви в істині», «ймовірно фальшивого», «не істинного і не фальшивого, однак прийнятного» і т. д. Тому ціллю даного розділу є насамперед представити всю нелегкість поняття істини, яке далеко не є таким очевидним і самозрозумілим. Щоб уникнути таких різноманітних аномалій та парадоксів, авторка закликає бути уважним до того, що говоримо і як мислимо, адже найбільшою помилкою буде вірити у власну часткову істину.

Третій розділ книги представляє істину в епістемологічному ракурсі. Основними питаннями тут є, чи можемо насправді знати, що таке істина, та чи те, що пізнаємо, можемо вважати за істинне? На думку Патнама, помилковим є вважати, що наші ідеї залежать від стану речей у дійсності, оскільки не існує єдиного стану чи способу, в якому знаходяться речі. Виходячи з аналізу цієї «неософістичної» тези, авторка ґрунтовно аналізує такі явища як скептицизм, нігілізм та релятивізм, зокрема з перспективи ХХ ст. та у тій формі, в якій вони представлені в працях Річарда Рорті й Джанні Ваттімо.

Останній четвертий розділ представляє істину в практичному вимірі, зокрема, йдеться про її вживання в релігії, політиці та ЗМІ. Авторка наводить цікаві приклади з виступів публічних діячів – Папи Римського, президентів – для того, щоб продемонструвати сильні і слабкі сторони їх аргументів та критеріїв, якими вони керуються в питаннях істини. Друга частина розділу під назвою «Вступ до брехні» присвячена не менш важливій тематиці. В ньому Д’Аґостіні аналізує різні форми брехні, явище авторитетної брехні та піднімає питання, що стається з брехнею, коли дозволено брехати. Книга є корисною не тільки для філософів та гуманітаріїв, а для всіх, хто хоча би раз у своєму житті ставив собі це непросте питання: «Що таке істина?» (Йо.18, 38)
Рецензент – Ольга Каліка