Філософія розвитку та українські реалії. До питання дару і мотивації

Володимир Турчиновський, Український Католицький Університет

Володимир Турчиновський, Український Католицький Університет

Центральною темою енцикліки «Любов у правді» (Caritas in Veritate) є розвиток. Якби когось, хто ще не прочитав цього тексту, запитати, чому Папа так багато уваги приділяє розвиткові в своїй енцикліці, то, сподіваюся, що багато хто припустив би, що Бенедикт XVI хоче сказати нам, що насправді розвиток є чимось іншим, складнішим або більшим, аніж ми його собі уявляємо.

Навіть ті, хто не відчуває особливої спорідненості із християнським світоглядом змогли би ще на пів кроку розвинути це припущення, сказавши, що основні акценти в енцикліці будуть поставлені на питаннях моралі, гідності, духовності, любові та сотвореності людини. І вони матимуть рацію.

Якщо це так і основні категорії та принципи, про які вестиме мову автор, можна спрогнозувати наперед, тоді які очікування ми маємо, починаючи працювати із цим текстом?

Перед Церквою не стоїть завдання вироблення нових стратегій та моделей економічного, суспільного чи політичного розвитку. Тому годі шукати такого типу новизну у тексті енцикліки. Тим більше не доводиться очікувати, що ця енцикліка стане бестселером, яким зачитуватимуться менеджери провідних компаній та державні службовці у різних країнах світу.

Насправді завдання такого документу як енцикліка полягає у фіксації певного свідчення. Свідчення, яке є спокійним і глибоким за своєю суттю і водночас має характер запрошення і пропозиції. З нашого досвіду знаємо наскільки важливим є вміння вчасно висловити певну позицію, навіть якщо вона не завжди, не одразу і не всіма може бути почутою.

Однак якщо ми відкриємося на таке прочитання цього тексту, то він зацікавить нас передусім як ключ для прочитання певних знаків часу. Цей текст допоможе нам зрозуміти загальні тенденції розвитку людини, а також наші можливості ці тенденції коригувати. І під цим оглядом Папа, як виявляється, набагато радикальніший у своїх твердженнях, аніж багато хто міг би припустити.

Що я планую запропонувати  вам у своєму виступі?

спробуймо спочатку подивитися, що міг би нам сказати ро розвиток представник старої або розвинутої демократії
а тоді, кинувши оком на тих, що ще розвиваються,
спробуємо окреслити деякі елементи, які формують позицію та пропозицію Бенедикта XVI.
Розвинута демократія та поняття розвитку

У нашому звичному дискурсі, коли мова заходить про розвиток, ми думаємо, що розвиток – це певний процес, який має початок  і завершення, а передусім є  результатом здійснення певного  плану. Якщо це так, то розвиток є насправді щось, що ми здобуваємо власною працею і власними зусиллями. Новий завод чи автомагістраль не падають нам з неба, ані не є результатом природного розвитку. Ми також звикло визнаємо, що кожен з нас, кожна людина має свій потенціал і завдатки для росту та розвитку, але розуміємо, що без сконцентрованого власного зусилля стати кимось і чогось добитися в житті нам не вдасться. Цю логіку ми звісно можемо за аналогією застосувати і у випадку окремої інституції, держави чи міжнародних асоціацій: є хтось, хто визначає вектор або стратегію розвитку, встановлює критерії його успішності та формулює остаточні цілі цього процесу.

Можна було б сказати навіть більше на цю тему. І поняття розвитку і наявність розвитку є ключовим фактором економічної діяльності, двигуном, який рухає економіки окремих держав і є локомотивом глобальної економіки. Розвиток є настільки важливим, що віднедавна в політико-соціо-економічну лексику ввійшло поняття сталого/постійного розвитку (sustainable development). Сьогоднішній розвиток стає запорукою завтрашнього розвитку. Два роки тому ваш новенький ноутбук свідчив, що ви належите до найбільш прогресивних та технологічно розвинутих представників людства, а сьогодні він, якщо і не є ще знаком вашої технологічної відсталості, то вже принаймні точно не дає вам можливості скористатися з ряду технологічних можливостей, які, як кажуть, відкривають нові горизонти для розвитку.

Я недарма акцентую увагу на нашому теперішньому розумінні  чи сприйнятті розвитку, бо воно є промовистим  і щодо наших антропологічних уявлень та концепцій. Людина є головним агентом розвитку. Вона його визначає, планує, зреалізовує, оцінює. Вона боїться його втратити, зупинитися у розвитку. Вона хоче мати гарантію постійного розвитку, який має ясні і зрозумілі фінансові чи інші параметри та індикатори.

Тому як страшний сон виглядає думка про те, що ви опинилися у ситуації селянина, праця якого лякає не стільки своєю циклічністю та до певної міри безальтернативністю (щоб вижити і прогодувати себе потрібно працювати у полі), а усвідомленням того, що замість звичного для нас розвитку ми фактично тупцюємо на місці. Кожна весна є ще одним початком, який приведе нас знову до весни і до плуга.

Тому ринок і як місце, як процес, як поняття та категорія є таким важливим для нас сьогодні. Ринок є простором який з легкістю перетравлює плоди розвитку і підкидає ідеї щодо нових позицій на меню, в яке уважно вчитується сьогоднішній споживач.

Експорт розвитку та українські реалії

Десь років із 20-30 тому економікам розвинутих демократій стало затісно в межах цих демократій. Іншими словами темпи та інтенсивність розвитку економіки в окремій державі стали такими, що економічний простір почав вилуплюватися із політичних шкаралупок окремих країн. В цей момент тема розвитку почала поступово набирати глобального характеру. Розвиток потрібно було експортувати нерозвинутим країнам ІІ, ІІІ та інших світів. Економіка починає ставати провідним гравцем на полі глобалізації. Це бачимо особливо виразно на фоні ще післявоєнних спроб створити глобальну політичну шкаралупку над економічними процесами, які виявилися доволі анемічними та без особливого і швидкого результату тоді і сьогодні – теж.

Вже майже два десятиліття тому тема розвитку для України була цілком природною і на часі. Країна стояла перед викликом перебудови економічної, політичної та соціальної сфери. Концепція розвитку як поступу та прогресу у всіх секторах державного та суспільного життя виглядала прийнятною та зрозумілою.

Обґрунтовуючи потребу у новій енцикліці, Папа Бенедикт XVI аналізує основні зміни, які відбулися з 1967 року, тобто з часу появи енцикліки Папи Павла VI Populorum Progressio. Серед основних проблемних тенденцій, які ще не проступали так рельєфно наприкінці шістдесятих років, Бенедикт XVI фіксує обмеження суверенітету держав, проблеми із соціальним захистом, мобільність робочої сили, яка має свої плюси, але також і мінуси, дедалі більшу еклектичність культури та її відірваність від правди про людину, проблеми із відкритістю та повагою до життя, голод та балансування на межі виживання мільйонів людей. Коли чуємо цей перелік, то розуміємо, що за цими «критеріями» ми вже є повноправними членами світової спільноти. Ми цілком успішно приєдналися до розвинутих демократій, швидко підхопивши ці самі хвороби і проблеми.

Не буду сьогодні аналізувати, чому і як це сталося, але не можу стриматися, щоб не зіронізувати, дивлячись на сьогоднішню українську політику.

Філософія чи формула українського розвитку сьогодні є дуже проста і позірно цілком у дусі соціального вчення католицької Церкви: В той час, коли Вона працює, Він слухає кожного. Це ніщо інше як формула служіння іншому. А якщо вже без іронії і дуже оптимістично, то ці політичні лозунги насправді є свідченням того, що ця країна ще має шанс на зміну та на розвиток, передусім тому, що лицемірство цього типу апелює до чи радше спекулює на справжності чиїхось почуттів, переконань та світогляду. А якщо апелює та спекулює, то, мабуть, ще є ці острівки людської справжності поміж тими, кого ми називаємо час від часу виборцями.

Потреба у лицемірстві виникає тоді, коли ти, будучи насправді іншим, хочеш представити себе прихильником зовсім інших стандартів та норм поведінки. Це правда, що така позиція, як хвороба підточує та девальвує справжні/істинні норми, принципи, поняття, позбавляє їх властивого значення та зрештою дискредитує. Коли вдивляємося і вслухаємося в український простір, то з тривогою питаємо себе, чи чорне з білим уже цілком помінялися місцями, або, що можливо ще гірше, чи чорне з білим змішалося настільки, що світ навколо нас став цілком сірим, невиразним та індиферентним стосовно всього, що могло би бути істинним або хибним, добрим чи злим, моральним чи неморальним.

Чи ця тривога і це питання є чимось специфічно українським? Ні, звичайно. Згадайте, скільки існує різних методик і способів оцінити економічний, політичний, фінансовий, освітній, академічний, військовий стан тої чи іншої країни. Але, здається, ми не маємо відповідної оптики, щоб подивитися на моральний стан країни чи спільноти, яка створила простір власної держави, мови, економіки та культури. Чи я веду до того, що потрібно складати рейтинги моральності або святості для країн? Ні. Справа насправді не у рейтингах, а у здатності відкритися на моральний простір та у здатності інтегрувати цю оптику у свій світогляд. Чи Україна хоче, може, повинна відчувати свою причетність до глобальної проблеми голоду та недоїдання? Чи ми можемо відчувати гіркоту, біль, невдоволення, сором через те, що публічний простір нашої країни пронизаний корупцією?

Якщо відчуваємо, то добре. Добре передусім тому, що ці почуття були б неможливі без відчуття моєї причетності, належності до того, що є нашою спільною справою чи спільним благом. Спільне благо може бути не тільки підставою та запрошенням до співдії, але й добрим критерієм для моральної оцінки наших дій та розвитку.

У той момент, коли ми відчуваємо причетність до плекання спільного блага та бажання і готовність співдіяти з іншими, ми тим самим входимо у такий тип стосунків з іншими, які побудовані не лише на принципі справедливості. Справедливості у тому розумінні, що міра моєї причетності до створення спільного блага дає мені право на використання відповідної (справедливо належної мені) частки від спільного блага. Насправді ж, міжособовий простір є більшим, аніж простір окреслений принципом справедливості. Він більший тому, що справедливість має і знає міру. Подати кусок хліба голодному буде вчинком справедливим, але якщо це робимо у милосерді і любові, то тим самим зробимо іншому більше, аніж цього вимагає справедливість. Насправді, це означає, що, роблячи так, входимо у простір дару та дарування. Дар не скасовує принципу справедливості у наших стосунках, він інтегрує його, перевершуючи справедливість своєю щедрістю.

Вернімося знову до розвитку. Папа у своїй енцикліці говорить про те, що розвиток людини має характер покликання. Чому так? Що нового додає це твердження для розуміння розвитку? Покликання передбачає розвиток (рух, поступ, зміну, трансформацію), але у певному розумінні є більшим, аніж просто розвиток. Чому? Тому, що не я є творцем мого покликання, воно приходить до мене ззовні як запрошення і стимул для розвитку і має характер дару. Метафізично кажучи, можливість розвитку відкривається наявністю дару, а його стратегія (бізнес-план) є у суті своїй відповіддю на дар.

Якщо припустити, що дар розширює горизонти окреслені справедливістю своєю надмірною щедрістю, то що може мотивувати чи виправдати дар? Що може зробити нас настільки щедрими, що мірка відміряна справедливістю  долається і перевершується з легкістю? Такою підставою і водночас мотивом є любов.

У цьому місці ви би мали зупинити мене і запитати, що спільного може бути між даром, любов’ю, покликанням і розміром валового національного продукту, демографічною ситуацією, президентськими виборами, курсами валют та бізнес-корпораціями.

Якщо підтекстом цього запитання є припущення про те, що між цими двома групами понять лежить прірва, то відповісти на нього можна, сказавши, що з одного краю на другий можна перекинути міст. Таким мостом є поняття розвитку. Дозвольте кількома штрихами окреслити, яким чином енцикліка пропонує цей міст будувати.

Теза про те, що тема справедливості є нерозривно пов’язаною із економічними процесами не є сама по собі новою. Вона вже віддавна є наріжним каменем соціальної доктрини Церкви. Фінансові, марткетингові, організаційні, кадрові рішення, які приймаються в сфері економічних стосунків мають моральний вимір, як і наслідки цих рішень.

Натомість нова думка, яка звучить у енцикліці, є пропозицією чи відповіддю на стрімкі глобалізаційні процеси. Якщо ще недавно вважалося, що економіка працює над створенням багатства, а функція та завдання справедливого розподілу брала на себе політика, то сьогоднішня картина вже не виглядає такою однозначною. Якщо ще декілька десятиліть тому економічна діяльність та процеси мали чітко окреслені територіальні межі і кожна держава на своїй території розвивала власну економіку, то сьогодні політична карта світу та економічна вже не корелюють у колись звичний для нас спосіб.

Ця зміна насправді означає те, що філософія ведення бізнесу, етичні стандарти або їх відсутність та принципи прийняття рішень в транснаціональних компаніях одночасно присутні та впливають на середовища різних держав. Дедалі частіше місця прийняття важливих рішень, які матимуть важливі моральні наслідки не співпадатимуть із кабінетами прем’єр-міністрів та президентів країн.

Раніше держава брала на себе гарантії суспільної справедливості і якщо десь кимсь порушувалися визначені стандарти та принципи, то її завдання полягало у корекції деформацій та відновленні справедливості. Сьогодні ми фіксуємо те, що тягар остаточної відповідальності за справедливість починає дедалі більше опинятися на плечах основних гравців на глобальному економічному полі.

Практично кажучи, це означає, що глобальний економічний простір повинен бути побудований не тільки на принципі контракту (прагненні здійснювати обмін еквівалентних речей), і він не тільки потребує справедливих законів та форм перерозподілу, визначених політичними структурами, – наголошує енцикліка. Глобальний економічний простір повинен відкритися на логіку дару. Таким чином, логіка контракту, політична логіка і логіка дару повинні стати осями координат глобального економічного простору.

Завершуючи свій виступ, хочу коротко наголосити такі дві думки. По-перше, тема розвитку і тема дару творять контекст, у якому Папа говорить про новий спосіб розуміння бізнес-корпорацій (stakeholders vs. shareholders); про небезпеку надмірного наголосу на правах, які дедалі частіше сприймаються ізольовано від обов’язків і починають нагадувати щось на кшталт ліцензії; що гуманітарна допомога повинна бути скерована передусім на те, щоб інший зміг почати виконувати свої обов’язки; що основною загрозою людського розвитку є переконаність у власній самодостатності; про потребу світового політичного авторитету.

По-друге, роздуми над енциклікою підказують ще й такий висновок. Ми, я маю на увазі Україну, вже є учасниками глобального світу і, якщо з цивілізаційної точки зору ми не виконали все домашнє завдання, яке європейські країни мали у ХХ столітті, то не потрібно думати, що ці завдання нам буде дано відпрацювати в умовах та контекстах з минулого і що ми ще щось зможемо добудувати, облаштувати, забілити, перш ніж відкриємо двері глобалізації. Насправді ми повинні прийняти запрошення стати відповідальними не тільки за себе, але й за світ, за тих, кого ми випереджуємо у розвитку, і за тих, хто випереджує нас. І тому від нас залежить багато і тому наші рецепти можуть бути глобальними рецептами, а свідчення промовистим для усіх. Я думаю, що ця енцикліка є також і про це.