Дорога додому

Володимир Турчиновський, Український Католицький Університет

Володимир Турчиновський, Український Католицький Університет

Роздуми  з нагоди презентації українського перекладу відомої книги Жана Ваньє “Дорога додому”, УКУ, Львів, 10 березня 2016.

Усі ми любимо історії. Згадаймо наші відчуття, коли малими дітьми слухали оповідання наших батьків, дідусів чи бабусь. Пригадайте собі, як Ви не відводили погляду від обличчя оповідача, як ціле ваше тільце немовби ставало маленькою зручно вмощеною антеною, що ловила голос, інтонацію та слова. Голос іншого був провідником, який вів за собою, захоплював світлою стороною розповіді, а також дарував відвагу, якщо розповідь заводила Вас на територію болю чи страху.

Коли стаємо старшими, то усвідомлюємо, що є два способи зацікавити когось своєю історією чи розповіддю. Розповідь може спокушати, коли це історія – крізь “призму замкової щілини”, коли вона розбурхує апетит задоволення від сенсації чи підглянутої інтимності. Це може бути також розповідь “відкритих дверей,” яка у своїй суті залишається інтимною та дуже особистою, ушляхетнює слухача, даруючи йому відчуття причетності та радість сопричастя.

Феномен книги Жана Ваньє полягає у тому, що нас – дорослих та зрілих – він виводить із модальності експертів, які споживають продукти елітних редакцій «The Economics», «Wall Street Journal», «National Geographic», «New York Review of Books», в модальність слухача, який спершу з тривогою, а потім із подивом починає розуміти, що текст Ваньє розкривається лише тоді, коли відкинеш усю свою експертність і просто дозволиш автору вести себе сторінками його розповіді так, як ми колись вміли це робили у дитинстві. Щойно тоді його текст починає звучати та стає голосом, який творить простір книги і дарує відчуття причетності та присутності. Навіть більше – у Вас з’являється виразне відчуття певної динаміки та руху, Ви вже не просто читаєте і не тільки слухаєте його голос, Ви йдете, подорожуючи з автором, не відразу розуміючи, куди саме, але й зовсім не відчуваючи жодної тривого чи непевності через це.

Дорога, рух, процес надають сенс нашим історіям та оживляють їх, а розказана історія відточує, загострює та просвітлює відчуття та зір подорожніх. Пригадайте собі тих подорожніх, що йшли колись до Емауса.

Насправді кожна добра розповідь є дорогою, а дорога – розповіддю. Просто не кожна дорога є розказаною та не кожна розповідь є пройденою.  На жаль, більшість – не пройдені, а ще більше – не розказані. Але остаточно всі дороги будуть пройдені та всі розповіді будуть розказані. Це все здійсниться вдома. Куди ж іще ми несемо всі наші історії?

Не всі з нас мають хист бути оповідачами екстра-класу. Хоча багато з нас можуть із часом стати вправнішими розповідачами. Але є серед нас, подорожуючих, і ті, чиї історії нам не так легко почути, можливо, тому, що ми переконали себе, що вони настільки невимовні, що їх ніколи не вдасться висловити. Нам часто здається, що єдиною зрозумілою мовою може бути лише та, якою ми так легко послуговуємося, обговорюючи чийсь виступ на Євробаченні, дискутуючи на радіо чи обмінючись безперервними смс-ками. Сьогодні нам так легко, занадто легко, не помітити тих, хто не постить фотографії та смайлики у фейсбуці, не веде своїх відеоблогів та не прагне інвестувати своє життя та свій час під найвищі відсотки.

Дар великого оповідача поєднався у Жана Ваньє з даром великого слухача. А може, це, насправді, дві грані одного дару, бо що може розказати той, хто не вміє слухати та глухий до голосу іншого? А ще Жан Ваньє розуміє, що справжне слухання є радикальною протилежністю пасивності. Насправді це – постійна, тривала і сфокусована дія: підійти, прихилитися, привітатися, можливо, обійняти і пригорнути. Слухання, однак, є не тільки зближенням з іншим, але й само-розкриттям та відкритістю у стосунку до іншого. Саме відкритість генерує поле довіри, яке підримує автентику спілкування та простір сопричастя.

Колись давно Господь вирушив на пошуки свого Адама. “Адаме, де ти?” – прозвучало одного дня з Господніх уст, і з того моменту розпочалася наша людська історія, яка насправді є сплетінням двох історій: історії божественного шукання людини та людської історії шукання власного дому. Пригадайте собі притчу, в якій батько біжить назустріч своєму синові, який збентежено і смиренно входить у простір рідного дому. Історії божественного та людського шукання перетинаються у просторі дому.

Жан Ваньє своїм життям, своїм досвідом, своєю любов’ю до іншого та своїми текстами запрошує нас відважно і з відкритим серцем входити у простір ХХІ століття. Якщо місія спільноти полягає у тому, щоб дарувати життя іншим, то він виразно запитує кожного з нас: “Чи може Лярш стати моделлю? Чи можна уявити, що лікарні, школи і навіть бізнес будуть організовані за принципом спільноти?” (ст. 206). Я не знаю, якою буде відповідь на це питання, бо ані швидке “так”, ані просте “ні” не повинно нас задовольнити. Але я точно знаю, що це питання кличе нас у нову подорож. Знову, дорогі мої, час вирушати додому.