Доманська Е. Історія та сучасна гуманітаристика: дослідження з теорії знання про минуле / Ева Доманська; пер. з польськ. та англ. В.Склокіна; наук. ред. В.Склокін, С. Троян. – К.: Ніка-Центр, 2012. – 264 с.

Презентація книги «Історія та сучасна гуманітаристика: дослідження з теорії знання про минуле» в Україні відбулася навесні 2012 року за підтримки Польського Інституту в Києві в Центрі польських та європейських студій НаУКМА в рамках проведення автором – професором Евою Доманською – лекції «Куди прямує сучасна гуманітаристика?». Пропонована книжка в такому вигляді ще не виходила раніше ані польською, ані англійською, ані жодною іншою мовою. Зі слів перекладача та головного редактора книги, це –оригінальна праця, що складається як зі змінених та доповнених версій раніше друкованих статей, так і з низки ще невідомих текстів, присвячених «критиці історіографії» та порівняльній теорії гуманітарних наук.

Учениця Гайдена Вайта та Франка Анкерсміта подає ґрунтовний огляд їхніх розважань над історію в контексті англо-американської традиції наративізму та висновує про вихід  гуманітаристики на трансдисциплінарний рівень рефлексії про минуле.

Історія для Вайта була  більше конструктивістською, ніж емпіристською, радше  мистецтвом інтерпретації, ніж наукою, спрямованою на пояснення. Теорію Вайта («Метаісторія», 1973) часом окреслюють як «риторику історіописання», адже для нього наратив був способом надавання сенсу світу та життю, наратив ніби віддзеркалював стан людини та культури, які його створюють. Саме тому мислитель визнав головним завданням історика не реанімацію минулого, а звільнення від нього, що цілком вкладається в постмодерністську парадигму. Натомість Анкерсміт («Піднесений історичний досвід», 2005) пропонує більш модерний – естетичний  підхід до історіографії, в рамках якого розвиває ідеї репрезентації минулого в сучасному та розгортає антропологічне тлумачення понять «історичного досвіду» і «пам’яті».

У свою чергу, Ева Доманська звертається до аналізу історіографічного твору як до філософської проблеми і прагне зрозуміти його вміст та проблематику у контексті запиту про космос, світ і людину. Для окреслення цього методу вона по аналогії з літературною критикою обирає назву «критика історіографії» і водночас апелює до традиції критицизму ХІХ століття. Професор зазначає, що критика є явищем перехідним, надтеоретичним, оскільки  «вона тестує теорію та є здатною оцінити її придатність у межах окресленої комунікативної спільноти» (с. 71).

Запропонована «критика історіографії» базується на епістемологічному плюралізмі, а отже, пов’язана із проблемою інтерпретаційних меж аналізу, тобто з етикою відповідальності дослідника. Локалізуючи історика в певному наративі, критика сама стає передавальним механізмом культурної пам’яті і містить у собі футуристичний компонент розширення горизонту очікувань даного суспільства. В широкому сенсі Доманська пропонує поглянути на практику інтерпретації історіописання як на перформативну герменевтику.

Добра половина книги присвячена огляду проблематики нової гуманітаристики та її легітимізації в історіографії під гаслом так званих «неконвенційних історій». Авторка розглядає цей процес як справжній виклик історії, який водночас засвідчує її надзвичайну силу та адаптаційні можливості до нейтралізації елементів, що загрожують її існуванню. На прикладі Subaltern Studies, зокрема в поглядах індійського дослідника історії Діпеша Чакрабарті, Доманська вбачає докази того, як «провінціалізування» Європи стає лише свідченням закріплення її історичної позиції. Отже, простір неконвенційної теорії, розташований на маргінесах, стає привілейованим простором уваги і символічної боротьби та деколонізації різних меншин.

Ще одним аргументом на користь майбутнього становлення (відновлення) великої історії для Еви Доманської є концепція Ю. Крістевої про «відразливе» в культурі, яка ефективно використовується нею як дослідницька категорія у історичній рефлексії. Тут вибудовується авангард гуманітарного неантропоцентричного знання, яке зміщує людину з центральної позиції дослідницьких зацікавлень і звертається до питання границь видової ідентичності, відносин між людським і не-людським (зв’язки людини з середовищем, технологією, тваринами та речами), а також до проблематики біовлади, біополітики, біотехнології та біомистецтва.

На заміну антропоцентричному гуманізмові приходить трансгуманістична парадигма, в основі якої пошук нового суб’єкта історії. Він знаменує «поворот до речей», що маніфестується в критиці Б. Латура наступними тенденціями:  спробою відійти від домінуючої ролі людини в світі і звернення до інших рівноправних форм існування; новим розумінням матерії не як пасивної щодо духу, але як активної «живої» сили; переосмисленням ідентичності; критикою суспільства споживання; відходом від текстуальних версій наративізму.

На фоні цих тенденцій Доманська висловлює актуальну потребу формування нових способів дослідження в нових умовах, коли саме проблеми, а не методології, об’єднують різні дисципліни між гуманітарними та точними науками. Дослідницька інтуїція автора закладає великий потенціал в практичну методологію, яка працює за принципом компліментарності. Книга стимулює інтелектуальну відвагу сучасних молодих науковців і провокує будувати нову теорію.
Рецензент: Анастасія Нечипоренко