Ассман А. Простори спогаду. Форми трансформації культурної пам’яті / Аляйда Ассман; пер. з нім. К. Дмитренко, Л. Доронічева, О. Юдін. – К.: «Ніка-Центр», 2012. – 440 с. – (Серія «Зміна парадигми»; вип. 15).

Пам’ять не можна пояснити.
В.Вульф «Орландо»

Те, як і що ми пам’ятаємо, а також різні форми функціонування пам’яті – все це стає предметом дискусій другої половини ХХ століття і спільним полем інтелектуального пошуку для німецьких дослідників Аляйди Ассман та Яна Ассмана. У своїх роботах автори послідовно розгортають та обґрунтовують теорію культурної пам’яті (kulturelle Gedächtnis), яка спирається на семіотичну ідею культурної об’єктивації. Запропонована вашій увазі книга, що «виросла» з докторської дисертації А.Ассман, присвячена розгляду основоположних медій і стратегій культурної пам’яті на прикладах творчості Шекспіра та Вордсворта, а також діяльності сучасних митців.
Концепт «культурної пам’яті» покликаний зняти опозицію між індивідуальним спогадом (когнітивний рівень) та колективною пам’яттю (соціальний/медійний рівень) завдяки перенесенню акцентів з дослідження їхнього протиставлення (М. Альбвакс) на вивчення того культурного підґрунтя, що впливає на формування та взаємодію цих двох видів пам’яті. Аляйда Ассман пропонує замінити дуалістичне бінарне бачення проблеми на перспективу переднього та заднього тла спогаду.
Згідно міркування Томаса Еліота, той, хто береться говорити про пам’ять, не може обійтися без метафор. Адже «метафорика» в цій царині є не описовою мовою, а натомість конститутивною, тобто такою, що розкриває сам предмет. Для Арістотеля пам’ять це воскова дошка, для Фройда – розкопки, а для Пруста – чутлива фотоплівка тощо. Платон говорить про образ анамнези, де Квінсні – про палімпсест, а А. Варбурґ – про прямий дотик «антеїчної магії». Всі метафори принципово розрізняються як «просторові» і «часові» відповідно до того, висвітлюють вони суть римської мнемотехніки (ars) чи природньої сили пам’яті (vis). В першому випадку йдеться про мистецтво запам’ятовування в античному розумінні риторичної техніки як певного різновиду ментального шрифту (Цицерон). У другому випадку ми говоримо про антропологічну силу, яка поєднує спогад і забуття, себто про парадигму особистісної пам’яті, що формує ідентичність (Ф. Ніцше).
Аляйда Ассман детально розглядає чотири типи засобів акумуляції або трансляції пам’яті: письмо, образ, тіло і місце. Розвиток письма від появи писемності через книгодрукування до електронно-цифрового письма демонструє поступове відчуження далеких берегів пам’яті. Незважаючи на те, що жест письма є аналогом пам’яті в такій мірі, що може розглядатися як найважливіша її метафора, медіум письма, втім, воднораз може виступати як антипод і супротивник пам’яті, її руйнівний чинник. Це процес знищення іманентної сили тексту, натомість зростання конститутивної сили акту його інтерпретації.
Образи пам’яті відсилають до неконтрольованого афекту, що перетворює цей медіум на провідного носія культурного позасвідомого передовсім для тих, хто відвертається від текстів як від викривлених свідчень. Це є той самий найкоротший шлях безпосередньої анамнези, яка діє через прямий доторк або подібність образів, про що писав Я. Баховен. Символи та архетипи є точками доступу до трансіндивідуальної пам’яті, точками її енергетичної реактивації.
Феномен тілесного закарбування спирається на індивідуальний психофізичний досвід, тому тут уможливлюється створення хибних спогадів: а це, насамперед, територія не істини, але автентичності. Тілесні написи постають у наслідок довгої звички, через несвідоме накопичення, або під тиском травми. Отже для опису та «корегування» тілесних травматичних спогадів використовують психотерапевтичні терміни і методи. Авторка особливу увагу приділяє розгляду воєнної травми та можливостям її вираження в літературі, наприклад, засобами колажу або наукової фантастики.
Магія, яку приписують місцям спогадів, пояснюється статусом контактної зони. Святі місця встановлюють зв’язок з Богом, місця пам’яті поколінь вибудовують неперервний ланцюг живих і померлих, пам’ятні місця «говорять» з нами за допомогою традиції. У випадку місць спогадів йдеться про суто антикварний історичний інтерес, а у випадку травматичних місць – про рани, що не загоюються. Будь-яке місце спогадів, на думку А.Ассман, є «дивним переплетенням простору і часу», присутнього з відсутнім, реального теперішнього з історичним минулим. Місце саме може бути суб’єктом і носієм спогадів, адже пам’ять місця значно виходить за межі людської пам’яті.
Наприкінці книги питання культурного пригадування й забуття проблематизується у термінах архіву і сміттєзвалища у їхніх рухомих границях. Сучасні цифрові технології дозволяють «заархівувати» всю культурну спадщину людства на випадок ядерної війни: ці архіви у разі катастрофи мають надати свідчення про життя, мислення і діяльність нашої цивілізації. Інший – метафізичний – проект реєстрації уламків минулого у теперішньому виконує сучасне мистецтво, здійснюючи трансубстанціалізацію сміття/відходів сучасності.
Під час читання книги тема пам’яті постає як дуже сучасна і водночас архаїчна цінність західної цивілізації. Якщо раніше пам’ять була стрілою, спрямованою у майбутнє, то сьогодні вона позиціонується радше як інструмент політичних і культурних технологій конструювання, архівування та осмислення минулого. Книга Аляйди Ассман – це серія своєрідних умоглядних експериментів деконструювання минулого з метою проявлення механізмів культурної пам’яті у різних контекстах.

Рецензент – Нечипоренко Анастасія