Дені де Ружмон. Любов і західна культура/Пер. з франц. Ярина Тарасюк – Львів: Літопис, 2000. – 304 с.

Пропонована вашій увазі книга «Любов і західна культура»  франкомовного швейцарського мислителя Дені де Ружмона – це текст, який, в першу чергу, надихає. Надихає взяти до рук збірку стародавніх кельтських легенд, надихає послухати величну музику Р. Вагнера, спонукає до уважного читання і глибоких розмислів про сутність і призначення любові.

Перше видання книги світ побачив у часі 1939 року, поміж двох світових війн. Навколишні реалії європейської цивілізації підштовхують автора до пошуку витоків її системи вартостей у прагненні  захистити Людину, яка хоче бачити ясно, усвідомлювати своє життя і життя своїх сучасників. Смисловий стержень книги утворюється трьома основними поняттями: це кохання, пристрасть, вірність, з якими  Дені де Ружмон працює в різних контекстуальних полях: він розглядає їх в рамках міту та релігії, в літературі та повсякденному житті людей різних епох.

Вихідною позицією автора є система координат міту про Трістана та Ізольду, яка забезпечує фундаментальну основу уявлень про кохання у західній культурі протягом століть. Її розгортання відбувається на фоні утвердження християнства та розрізнення двох видів любові: Еросу і Агапе, які на поверхні офіційного дискурсу пересічної свідомості протиставляються у розумінні тіла і духа. Ерос у перспективі міту та ідей платонізму це пристрасть, що виштовхує людину із її уособленого буття у стан єднання з Богом. Діалектику Еросу де Ружмон вбачає у доктринах манихейства і катарства, які стають джерелами християнських єресей. Натомість, Агапе – це християнська любов до Іншого, яка пропагує не  втечу духа за межі світу, але  повернення у світ (концепція утіленого Христа). Відтак, між Богом та людиною існує прірва, і жодне злиття та сутнісні єднання між Творцем і творінням неможливі. Можливе спілкування, діалог, зразком якого служить шлюб Церкви та її Пана.

Автор позначає ХІІ століття як точку відліку, від якої у західній культурі розвивається концепція кохання-пристрасті. Вона кодується мітом у формі лицарського кодексу cortezia та описується в поезії трубадурів, які оспівують нове бачення жінки, цілковито протилежне до традиційних уявлень: жінка підноситься над чоловіком, для якого вона стає ностальгійним ідеалом, єднання з яким можливо лише в смерті.  Першим відомим в історії романом кохання-пристрасті вважаються взаємини П’ера Абеляра і Елоізи.

Міт про Трістана та Ізольду репрезентує пристрасть з перешкодами, бажання смерті, любов до самого кохання, а не до Іншого (Ерос). Сакральність міту втрачається, коли він перетворюється у літературу. Дені де Ружмон прослідковує шляхи інтерпретації міту в історії європейської літератури на прикладах творів Петрарки, Шекспіра, Сервантеса, Корнеля, Расіна, Руссо, Стендаля як шляхи профанації міту тощо. Водночас він виводить на сцену  абсолютно протилежного до Трістана персонажа в образі Дон Жуана і стверджує, що найдосконалішого довершення ці міти віднайшли у формі опери, адже лише музика здатна виражати діалектику трансцендентного.

Стилізація кохання доби Середньовіччя конструює ідеалізуючу риторику кохання, яка прослідковується не лише у мистецтві, але й у деталях правил індивідуального бою, у веденні битви взагалі та у політиці (де Ружмон, Ґейзинга). Якщо лицарський турнір відтворює міт фізично, то на полі бою пристрасть розігрується чи у формі ритуалу (XVII ст.), чи у формі хитрої дипломатії (XVIIІ ст.), чи  у всій катастрофічності колективної пристрасті Нації (Французька революція, Наполеонівські війни). У ХХ столітті війна втрачає свій символічний вимір пристрасті і стає «тотальною», себто смертельним актом  знищення та руйнації ворожого об’єкту, а не оволодіння ним. Девальвація цінностей, анархія звичаїв та «авторитарна гігієна» тоталітаризму знищують потребу пристрасті, успадкованої чи набутої через культуру; вони послаблюють її інтимну та особисту рушійну силу усвідомлення внутрішнього трагізму. Людство входить в еру лібідо, нову сцену для  нього пропонує політичний театр. Зауважимо, що мислитель активно використовує психоаналітичну термінологію як негативну для того щоб маркувати цивілізаційні процеси секуляризації світу.

Пошуки автентичності первісного міту, на які наважується Дені де Ружмон, дозволяють проаналізувати ідею шлюбу у фазі її занепаду. В умовах соціального безладу першої половини ХХ століття неморальність знесилює більше ніж давні моралі, культ кохання-пристрасті настільки демократизовано та спотворено, що він втратив свої естетичні чесноти та значення духовної трагедії. Автор показує, що міт завжди протистояв шлюбу, але водночас генерував ідею аскетичної трансцендентної вірності любові. Вірність виправдовує шлюб як «надлюдська вимога досконалості, яка стає постійно присутнім нездійсненим бажанням, зачіпкою, що не дає впасти під натиском людських суперечностей» (с.285). В такий спосіб автор намагається діалектично поєднати Ерос і Агапе в ідеї діяльної любові, в основі якої синкретично поєднані поняття особистості, творіння, вірності, що вони нероздільно характеризують позицію Творця. Автор вбачає у подружній вірності закон нового життя – не як природнього стану (його законом є полігамія)  і не як волі до смерті (її законом є пристрасть Трістана).

Книга Дені де Ружмона пропонує «живе» розважання про основоположні людські вартості, занурює у метаморфози давнього міту, який відлунює у серці сучасної культури. Саме це можна перевірити у досвіді власного читання.

Рецензент – Нечипоренко Анастасія