Чому я постмодерністка?

Орися Гачко, Український Католицький Університет

Орися Гачко, Український Католицький Університет

Один із найкритичніших закидів, що все частіше лунає в сторону деконструкції, яка сьогодні стала своєрідним символом постмодерного світогляду, – це моральна і політична безвідповідальність тих, хто деконструює істини минулого. Зруйнувати, щоб залишити світоглядну і духовну пустку, – приблизно такі наслідки вбачають критики постмодернізму у філософії послідовників Жака Дерріди. Часто мені трапляється розмовляти з людьми, особливо з університетських кіл, які з гордістю стверджують свою анти-постмодерністську позицію. Їх можна зрозуміти. Газети, радіо, телебачення і книжки наповнені попсовим постмодернізмом. Це слово може означати що завгодно: від «сучасного» і «ультрамодного» до «хаотичного» і «свавільного». Тому коли університетський професор стверджує, що він – не постмодерніст, я розшифровую його слова приблизно так: «Я дотримуюсь традицій і не визнаю безвідповідальності і хаосу». Можливо, саме тому в курсах з історії філософії принципово відсутня інформація про все, що трапилося у філософії після 1950-го року.

Філософи-постмодерністи починали свої виступи півстоліття тому, відштовхуючись від питання політичної і суспільної відповідальністі. Сьогодні університетські кафедри вперто продовжують відхрещуватися від терміну «постмодерна філософія»: постмодернізм ніколи не намагався бути філософією в академічному сенсі слова як, наприклад, класична німецька філософія; він виник як антитеоретичний рух, спрямований у реальність життя. Варто лише загадати студентські бунти 1968 року в Парижі, коли молоде покоління інтелектуалів гостро поставило питання дотичності теоретичної філософії до «справжнього життя». «Структури не виходять на вулицю», – написали студенти Сорбони на дошці і покинули аудиторію, щоб висловити свою політичну позицію. Незабаром Мішель Фуко тоді вже відомий викладач Колеж де Франс, натхнений студентським вчинком, напише про особливе значення академії у формуванні суспільної свідомості.

Постмодернізм – явище винятково західної культури, оскільки є реакцією на події і світоглядні концепції всередині неї. Коли наприкінці ХІХ століття стало зрозумілим, що європейський антропо- і раціоцентризм інструменталізував об’єкт свого поклоніння і переродився в щось, що радше нагадувало псевдогуманізм і диктатуру ідеологій, Ніцше поспішив відмовитися від метафізики: тільки так можна було позбутися  інструменталізованого образу реальності. Ніцще виявився тонким діагностом сучасної культурної ситуації, хоч йому часто бракувало понятійної точності та однозначності понять. Відтоді, наче сніг на голову, посипалися спроби вийти за межі знедуховленого, надраціональнго світу. Ці спроби не обмежувалися лише філософією. Навпаки, першими ластівками стали художники і поети – символісти, сюрреалісти, абстракціоністи. Саме митці, а не філософи поспішили на пошуки нових реальностей, намагаючись подолати катастрофічну розрізненість людини і світу. Вони збурили суспільство куди більше, ніж блідолиці жерці науки.

Гуґо Балль (Hugo Ball, 1886-1927) – один із ідейних засновників дадаїзму. Провокація і скандал були важливою складовою цього мистецького руху. Проте, суть дадаїстських повідомлень, спрямованих проти насилля І Світової війни, була куди важливішою. Ось один з прикладів:

«Ви всі – обвинувачені.  Встати. З вами можна розмовляти, лише коли ви стоїте. Встати, як для «Марсельєзи», встати, як для російського гімну, встати, як для God save the king, встати, як перед прапором. Нарешті, встати перед ДАДА, який говорить від імені життя і звинувачує вас у здатності любити лише зі снобізму, лише тоді, коли це так дорого коштує. Ви знову сіли? Так краще, таким чином ви вислухаєте мене з більшою увагою. Що ви робите тут, скупчені, як насуплені слимаки, – ви ж усі серйозні – чи не так? Серйозні, серйозні, смертельно серйозні. Смерть – справа серйозна, так? Можна померти героєм, а можна ідіотом, що, по суті, одне і теж. Єдине слово, яке не втрачає свого значення з дня на день, – це слово «смерть». Ви любите смерть, коли вмирають інші. До смерті, до смерті, до смерті! І лише гроші не вмирають, вони  тільки подорожують. Це – бог, якого поважають, серйозний персонаж – гроші – фамільна честь родини. Шана і хвала грошам; людина, в якої є гроші, – це шанована людина… Дада нічим не пахне, він – ніщо, ніщо, ніщо. Як ваші надії: ніщо як ваші райські кущі: ніщо як ваші кумири: ніщо як ваші політичні мужі: ніщо як ваші герої: ніщо як ваші художники: ніщо як ваші релігії: ніщо. Свистіть, кричіть, бийте мені морду, що далі? Ще я вам скажу, що усі ви – бовдури. Через три місяці ми, я і мої друзі, продамо вам наші картини за кілька франків».

Франсіс Пікабія «Канібальський маніфест Дада»

Але чому саме Франція стала колискою «класичного» післявоєнного постмодернізму? Безумовно, постмодернізм не був винятково французьким явищем, проте Барт, Фуко, Дерріда, Батай, Ліотар, Бодріар – усі вони тісно пов’язані з цією державою. Щоб знайти відповідь, запрошую вас у коротку історичну подорож у часи Вольтера і Руссо і, зокрема, Французької революції 1789 року. Свій суспільний ідеал просвітники сформували на основі ідей свободи, рівності і братерства. «Liberté, Égalité, Fraternité» – гасло сучасної Франції звучить так само, як воно звучало в епоху падіння Бастилії. Що насправді означають ці слова, якщо абстрагуватися від історії і політики? Свобода, рівність, братерство – це нагальні права, обов’язки і потреби людства, будь-якої людини в світі. Для свободолюбивих французів вони стали, по суті, основою їх щоденного буття. Принаймні, останні двісті років французькі громадяни виховуються зі свідомістю того, що ці три – свобода, рівність і братерство – суть найвищі суспільні цінності. Але правда в тому, що в житті важко дотримуватися ідеалів. Історія постійно робить перекоси в той чи інший бік. Тримати рівновагу – завдання суспільних лідерів, еліт. Французькі політичні еліти, натомість, ніколи не відрізнялися якимось особливим благочестям: вони не були ні на краплю кращими, ніж інші європейські політики. Наприклад, Рух Опору у Франції (організована протидія проти окупації країни нацистською Німеччиною у період Другої світової війни) відбувся лише завдяки активній участі робітників і селян, в той час, як французька політична верхівка заробила «дурну славу» завдяки співпраці з фашистами.

Мабуть, лише через свій безмірний ідеалізм і віру в потребу творення кращого суспільства французькі філософи-постмодерністи взяли на себе відповідальність переглянути образ старого світу. Деконструкція, запропонована Деррідою, – це не те ж саме, що деструкція. За значенням слово «деконструкція» ближче до понять «ревізія», «перегляд», «детальний аналіз». «Деконструювати» означає розкласти щось відоме і усталене (як наприклад, «правду», «прогрес», «культуру») на найменші деталі, щоб зрозуміти, де саме ці великі історичні сутності (метанаративи), що претендували на істинність і місійність, перетворилися на тиранів і поневолювачів; зрозуміти, коли в систему закралася помилка і перетворила її на монстра. Деконструкція виростає з почуття відповідальності і можлива лише за умов критичної самосвідомості. Деконструкція неприємна, в ній дарма шукати естетичної насолоди і самолюбування. Вона жорстока до предмету свого аналізу і тому страшить тих, хто воліє залишатися у власних ілюзіях. Але справжні постмодерністи добре знають, що в методу деконструкції теж існують межі: Дерріда, наприклад, був переконаний, що «справедливість» неможливо деконструювати, тому що деконструкція є справедливістю. Неможливо деконструювати біль і втрати Голокосту, ГУЛАГу або Голодомору. Е. Левінас ставить у центр своїх праць турботу про «іншого», Ж.-Ф. Ліотара хвилює єврейське питання, а Дж. Капуто – юдео-християнський діалог. Як влучно висловився з цього приводу Володимир Єшкілєв, «постмодернізм зупиняється перед кожною персональною відповідальністю того ж постмодерніста. В цьому є мужність. Мужність не полягає у тому, аби приєднатися до національного міту і за його стінами протистояти потокам буття. Мужність полягає в тому, щоб збудувати власні стіни для захисту від цього потоку» (http://www.ji-magazine.lviv.ua/seminary/2003/sem29-03.htm). В цьому сенсі постмодернізм ніколи не прагнув хаосу і безвідповідальності. Бути постмодерністом – це вміти бути критичним до спадщини, але не для того, щоб її знищити, а для того, щоб творити людяніший і відкритіший світ. Постмодернізм – це молодість культури, вічний пошук, експериментування, спроба дивитися на знайомі речі під новим кутом. Він ніколи не буде останньою інстанцією, кінцевою зупинкою суспільства, а лише середньою ланкою, переходом від минулого до майбутнього. Тому дозволю собі ствердити: я – постмодерністка, тому що вірю, що світ завтра буде кращий, ніж сьогодні, і це на нашій з вами відповідальності.