Арендт Х. Між минулим і майбутнім / пер. з англ.. Вілен Черняк. – К.: Дух і Літера, 2002. – 321 с.

 Відтоді як минуле перестало осявати майбутнє,
розум людини блукає в темряві (А.Токвіль).

В одному із своїх інтерв’ю Ханна Аренд назвала писання невід’ємною частиною  процесу розуміння. В роботах «Джерела тоталіаризму» (1951), «Становище людини» (1958), «Про насильство» (1970), «Життя Духу» (1971) вона прагнула демонструвати своє мислення задля розуміння тем, які понад усе хвилювали її як дослідницю. Книга «Між минулим і майбутнім» як збірка шести філософських есеїв була опублікована у 1961 році в Н’ю-Йорку, і перевидана у 1968 році з включенням ще двох текстів.

Всі вісім нарисів об’єднані під одною обкладинкою пошуками відповідей на питання, як існувати людині політичній (Homo Politicus) в ситуації розламу часу, як зв’язувати минуле і майбутнє в теперішньому. І вже у передмові Арендт подає в образній формі цю ситуацію як двобій сил, між якими опиняється людина, яка і створює самою своєю присутністю їхнє протистояння. Цей образ, запозичений з притчі Ф. Кафки «Він», описує ментальний феномен мислення, тож думка як подія – це фундаментально важливе поняття для політичної філософії Х. Арендт.

Світ, який людина спів-творить та розділяє з іншими, описується як стан духовної непевності і безпритульності, втраченої традиції. Саме К’єркегор, Марс і Ніцше, на думку Арендт, спричинили значні деструктивні спотворення традиції, тому що самі пережили новий мисленевий  досвід, через який намагалися одразу переступити, щоб перетворити його на щось старе і вже відоме. Перший здійснив стрибок від сумніву до віри, другий – від теорії до дії, від споглядання до праці, а третій – від трансцендентного царства ідей до почуттєвого життя. Традиція, започаткована грецькими мислителями, і авторитет, піднесений римською імперією і християнською культурою, вперше були зруйновані картезіанським сумнівом.

Запитуючи себе про поняття свободи, авторитета, історії, Ханна Арендт передусім звертається до постаті філософа у контексті античного поліса, тому що саме цей синкретичний образ дозволяє продемонструвати витоки розуміння політичної діяльності. Аналізуючи платонівський міф про печеру, вона пояснює відмінності філософії від політики як дихотомію між відстороненим й усамітненим спогляданням істини в самій її сутності та перебуванням у дії всередині суспільного життя, яке вимагає зниженням регістру чистої ідеї. Страта Сократа – символічна подія, яка вказує на це розходження. Утвердження істини через дію прикладу, у даному випадку через смерть, є граничним досвідом для філософа.

Х. Арендт намагається зрозуміти сутність спадкоємності історичного досвіду через розгляд актуальних проблем виховання, освіти і культури споживацького суспільства в Америці. Вона розглядає поняття «рівності» як усереднення уявлень та вимог людини до себе самої, вона закликає брати на себе відповідальність за світ, що «постійно оновлюється через пологи». Кожне нове покоління приходить у якості прибульця, який потрапляє у часовий інтервал, що визначається речами, які вже не існують, і речами, які ще не існують. І цей момент – це момент спів-творення світу у кожному судженні про нього, який Арендт розглядає  як найважливішу форму діяльності, у процесі якої відбувається «поділ-світу-з-іншими»:

«Цей вузький проміжок поза часом і простором у самому серці часу, на відміну від світу і культури, в середовищі яких ми народилися, може бути тільки позначений, але не може бути успадкований і переданий майбутнім поколінням від минулого; кожна нова генерація, буквально кожна людина, коли вона опиняється в розламі часу між нескінченним минулим і нескінченним майбутнім, мусить заново відкривати і невпинно торувати цей шлях» [17-18].

Історія, що раніше розмінювалась на вічність, з часом стає просто способом вітруозного маніпулювання. Свобода, що раніше «переживалась» у грецькому полісі, поступово перетворюється зі стану існування у домовленість та суверенність. Авторитет, який раніше мав правитель і  мала істина, було назавжди втрачено. Новочасні відкриття у фізиці Бора, Гайзенберга, Айнштайна наводяться як аргументи децентрації всесвіту та плинності істини. Х. Арендт фактично констатує, що з одного боку онтологічна наповненнісь понять звужується, з іншого – розширюється людський вимір людини. На її думку, це призводить до відчуження і самотності людини в світі, де вона у пошуках сутності речей і явищ наштовхується лише на себе саму.