Антоніо Розміні-Сербаті: Філософія Бога в епоху скептиків

Богдан Завідняк, Український Католицький Університет

Богдан Завідняк, Український Католицький Університет

Rerum divinarum atque humanarum
scientia summopere illustrem”.
Папа Григорій XVI про А. Розміні (1839 р.).

Відомий німецький письменник Г. Е. Лессінг бідкався, прохаючи у смертну мить: «Подайте мені великі думки. Невже у них така сила, що можуть відвернути смертний час?». Розум людини від природи потягає до мудрості і знання істини. Він від природи наділений чимось божественним. Ще Платон писав, що душа «споріднена з божественним і безсмертним» («Держава»). Будучи вінцем і прикрасою людини, розум об’єднує людей в Божий рід. Та чи допоможуть високі думки в останній час людського життя? Підтвердження цим словам знаходимо у Плінія молодшого: «Кожна людина, коли наближується смерть, пригадує, що вона людина і що є боги» («Secundi epistularum», Libri I-X. Epp. Lib. VII. 26).

Думка про Бога, безперечно, належить до кола таких високих ідей, об які розбивається спроба недосконалого створіння наблизитись до свого Творця. Бог є океаном буття, а людська думка визнає неспроможність вичерпно пояснити незбагненного Бога. Думка про Бога знаходиться в самій людині («Царство Боже всередині вас є» (Лк. 17, 21)), а висота богопізнання досягається сходженням в потаємні глибини власної природи і самопізнання.

Відколи Кант розкритикував раціональні докази існування Бога, чимало богословів і філософів не лише відмовляються від спроб довести існування Бога, а й насміхаються над тими, хто продовжує їх робити. Така їхня позиція не лише не скріплює віру, а навпаки послаблює її; теологія ж віддаляється від науки на далекі задвірки. Чому ж так, запитаємо ми? Бо віра завжди передбачає віру в авторитет, який базується на міцних підставах. Неспроможність вмістити у слово думку про «невичерпне» Божество свідчить тільки про підтвердження того факту, що з боку скінченного розуму це завдання є непосильним.

Один з найбільш оригінальних метафізиків ХІХ ст., італійський пастир з Роверето, Антоніо Розміні був переконаний у вартості раціональних доказів існування Божого буття. Сьогодні увага до його філософської творчості повертається у зв’язку з беатифікацією в 2007 році. Таким чином збувається пророцтво кардинала Нембріні, який назвав Розміні «futuro maestro del mondo» – майбутнім учителем світу.

Народився видатний католицький релігійний філософ та церковний діяч 24 березня 1797 р. в заможній родині в містечку Роверето на півночі Італії. Батько Розміні, П’єр Модесто був патрицієм Св. Римської імперії, мати – графиня Джованна Форменті з м. Біачези. Хоча батькове прізвище було Сербаті, своє родинне ім’я Антоніо Розміні успадкував від матері, яка за заповітом отримала можливість передавати своє прізвище нащадкам. Домашнім вчителем майбутнього мислителя став о. П’єтро Орсі, який навчав його філософії і математики. Згодом Розміні присвятить своєму вчителю книгу «Новий досвід про походження ідей».

Після завершення шкільної освіти Розміні переїхав у Падую навчатися лікарського мистецтва, філології та агрономії. 21 квітня 1821 р. у віці 24 років він був рукоположений в сан священика. В 1822 р. захистив дисертацію з теології та канонічного права в Падуанському університеті, в якому в той час викладав догматичну теологію відомий домініканський богослов Томмазоні, людина широких поглядів, знавець святоотцівської традиції та класичних мов. У щоденнику мислитель зізнавався, що саме в  Падуї вів полюбив справжню мудрість: “Бог відкрив мені очі на речі, і я пізнав, що не було іншого знання, як знання в Бозі”.  Мудрість мешкає тільки в розумі, немає її в жодному іншому місці сотвореного світу: ні на небі, ні на землі, ні на морі і в глибоких безоднях. Але не в розумі, що посідає суто людську мудрість. Правдива мудрість не відкривається одночасно усьому сотвореному. Мудрість він називав «наукою щастя». Аскетизм і глибока віра стали супутниками Антоніо Розміні на все життя.

В перший день Великого Посту 20 лютого 1828 р. у м. Домодоссола (на кордоні з Швейцарією) Розміні заснував релігійну конгрегацію «Sacro Monte Calvario» («Istituto della Carità»)  – «На святій горі Кальваріо» («Інститут християнської любови»). Заснуванню інституту сприяла та обставина, що родом з Домодоссоли був добрий знайомий Розміні, губернатор Мілана, граф Джакомо Меллеріо. Максима християнської досконалості, яку італійський священик зробив підґрунтям новоствореної конгрегації, полягає в тому, щоб за спосіб прояву Божої волі слід приймати не особисту волю, а волю того, хто просить у потребі. Розміні навчав: коли розважити, то для того, хто любить Бога, зло стає добром. Окрім «Інституту Любові», він також заснував жіночий благодійний інститут «розмініанок», які опікувались сиротами, дітьми ясельного віку та початкових класів.

Переймаючись долею Церкви, священнослужитель написав історіософську книгу «П’ять виразок церкви» («Le cinque piaghe», 1831), довкола якої незабаром розгорнулася гостра полеміка. Зауваження Розміні стосувалися зокрема проблем відмежування клиру від пастви, його неосвіченості, браку єдності між церковними керманичами тощо.

В 1834 р. Розміні ненадовго стає протопресвітером м. Тренто. В 1848 р. король Сардинії Карло Альберт, котрий надав притулок мислителю, послав його з дипломатичною місією до Рима, щоб переконати папу Пія ІХ взяти участь у війні проти Австрії. Переговори не принесли успіху, співпавши у часі з ще однією нещасливою подією: відразу дві книги Антоніо Розміні, «Конституція відповідно до соціальної справедливості» і «П’ять ран», було внесено до «Індексу заборонених книг». Таким чином він попав у немилість і до папи, і до короля. Ці обставини змусили мислителя покинути політичні амбіції та присвятити себе філософсько-богословській творчості.

У 1837-1846 рр. Розміні зумів заснувати класичний коледж в м. Домодоссоле, початкові школи, медичний коледж Сан Раффаеле та спільноту місіонерів. Життя мислителя стало прикладом богословського містичного і аскетичного  досвіду.

Помер Антоніо Розміні у м. Стрезе 1 липня 1855 р. В 1896 р. в Мілані йому було споруджено пам’ятник, а 18 листопада 2007 р. Розміні проголошено блаженним Католицької Церкви.

Мислительна спадщина блаж. Антоніо Розміні-Сербаті, на жаль, маловідома на вітчизняних теренах. Його філософією, щоправда, цікавився християнський мислитель і неослов’янофіл, сковородинознавець Володимир Францович Ерн (1882-1917). Він присвятив творчості Розміні книгу під назвою «Розмини и его теория знания. Исследование по истории итальянской философии ХІХ столетия» (Москва, 1914). Проте велика частина спадщини Роверетанця залишається поза увагою широкого кола читачів. А вона в шість раз перевищувала інтенсивність письменницької діяльності Л. Толстого і складала, як зауважив Ерн, 35 тисяч сторінок!

Твори італійського священика можна поділити на три групи: філософські, богословські та аскетичні. Серед його філософських доробків “Новий досвід про походження ідей” (1830), “Принципи моральної науки” (1831), “Порівняльна історія і критика систем стосовно до принципу моралі” (1838), “Антропологія” (1838), “Трактат про моральну науку” (1839), “Філософія політики” (1839), “Філософія права” (1841-1845), “Вінченцо Джоберті і пантеїзм” (1846), “Психологія” (1850). Посмертно видані також “Теософія” (8 томів, розпочато написання в 1846 р.) і “Метафізичні науки. Аристотель: виклад і оцінка” (Торіно, 1857). До богословських творів Розміні належать “Богословська мова”, “Надприродна антропологія”, “Вступ до Євангелія Йоана” (видані посмертно); “Божественне провидіння в уряді” (1826); “Теодицея” (Мілан, 1845). Між аскетичними трактатами можна відзначити: “Аскетика” (1840); “Максими християнської досконалості пристосовані до умов кожної особи” (1830); “П’ять ран Святої Церкви” (1848). Сюди слід додати ще 13 томів листів («Epistolario complete») (1887-1894).

У 1845 р. з’явилася одна з найгрунтовніших праць Антоніо Розміні двотомна «Теодицея». Вона включала три книги, перша з яких присвячена логічним обґрунтуванням існування Бога, друга – питанню про фізичне зло, а третя – питанню про зло метафізичне. В 1912 р. вийшов англійський переклад цього твору під назвою «Theodicy. Essays on Divine Providence» (London). Слідом за «Теодицеєю» в 1846 р. Розміні розпочав написання «Теософії». З деякими перервами мислитель працював над її текстом впродовж цілого свого життя, а тому це найбільша за об’ємом його праця з царини теоретичної філософії. Як і «Теодицея», за задумом автора, книга мала включати три розділи: онтологію, раціональну теологію і космологію. Проте він зумів опрацювати і завершити тільки першу, онтологічну частину, що була укладена в перших трьох томах у посмертному виданні «Теософії». Фрагменти «Про Божественне в природі» й «Ідея» склали четвертий том, а п’ятий – космологічний фрагмент було названо «Реальне».

У філософії Розміні дотримувався принципу «не робити логічних помилок», адже тільки так можна прийти до Істини. Сучасники пригадували постать філософа як світлу, сповнену божественної гармонії, справжнього мудреця (Бонгі) та аскета (Фогаццаро).

У своїх поглядах на проблему ідеального буття Розміні дотримувався думки, що його ідея – апріорна і вроджена – формально перебуває в розумі людини. Повторюючи гносеологічну теорію ілюмінації св. Августина, він вважав, що ця ідея просвітлює розум, будучи його формою. Але джерело пізнання – це Бог, Який є реальним, а не ідеальним буттям. Він відображений у формі ідеального буття в людському розумі, залишаючись водночас в цій формі буттям Божественним. Тож буття поділяється на три форми: реальну, ідеальну та моральну. Цей тріадичний розподіл онтології Розміні використовуватиме і в природній теології. В теософії предметом дослідження є реальне Боже буття, що під силу лише метафізичним наукам. Ідеологія намагається висвітлити ідеальне буття, яке не може не пізнаватись; моральною формою цікавляться етика, правничі і політичні науки.

Прибічник онтологізму о. Вінченцо Джоберті (1801-1852) у своєму творі «Філософські помилки Антоніо Розміні» (1841-1843) звинуватив Розміні у абсурдних, на його думку, спробах зрозуміти Бога на рівні людського поняття. Критикували метафізичну парадигму Розміні й неотомісти, називаючи його спроби «клонування» метафізичних поглядів св. Томи Аквінського з кантівським апріоризмом некоректними і неефективними (о. Б. Мондін). Щоправда, той же о. Баттіста Мондін назвав Розміні найбільшим метафізиком буття ХІХ ст., що не творив метафізику Єдиного, Блага, Істини, Безконечного чи Субстанції, а в руслі Парменіда, Аристотеля і Аквіната зводив онтософічну мислительну побудову, наголошуючи на Буття. Потрібно зазначити, що у ХІХ ст. жоден з релігійних (католицький чи протестантських) філософів не наважився запропонувати власне такий підхід до проблем метафізики. Але неможна назвати Розміні томістом, адже на відміну від поміркованого реалізму арістотелівського типу в Аквіната, мислитель радше є прихильником крайнього реалізму платонівського типу, не метафізики actus essendi, а метафізики “ідеї буття”.

Розміні виключає з боку людини будь-яку можливість інтуїтивного пізнання Бога, адже людська істота скінченна і в її досвід не входить цілісність буття. Натомість він веде мову про ідею буття, що не базується на чуттєвому досвіді, а походить безпосередньо від інтуїції нашого розуму, логічно випливаючи з неї. Мислитель усвідомлював, що навіть томістичні апостеріорні шляхи матимуть доказову вартість тільки тоді, коли реальними будуть апріорні принципи, які не можуть походити від досвіду. Коли б вони походили від досвіду, то були б обумовлені і мали б тільки суб’єктивну цінність. Тож відправні принципи шляхів св. Томи Аквінського, на думку Розміні, носять апріорний характер, тобто очевидні по собі. Насправді ж, відправною точкою томістичних шляхів служить реальний факт і чуттєвий досвід: не очевидність апріорних принципів, які тільки служать за відправну точку обґрунтування Божого буття, а світ і феномени у ньому (рух, діячі, контингентність сущого, ступеневість буття та факт доцільності).

Розміні переконаний, що трансцендентність буття відносно людини красномовно свідчить про те, що підґрунтя буття не є в ній, а є в субсистентному, необхідному та вічному Бозі, який є Абсолютним Буттям. Він наводить онтологічні і антропологічні докази існування Бога. Зокрема у творі «Філософська система» Розміні пропонував наступні чотири докази Божого буття: 1) той, що відштовхується від сутності сущого, інтуїцію кого ми маємо, бо ця сутність вічна і необхідна; 2) від ідеальної форми, яка є вічним об’єктом; 3) від реальної форми, яка є контингентна; 4) від моральної форми, яка є вічним і абсолютним законом. Ці докази ґрунтуються на гідності, цінності, вищості буття у його проявах та формах. Роверетанець практично завжди відштовхується від окреслених вище форм: реальної, ідеальної та моральної.

«Перший доказ відштовхується від сутності сущого, якого пробується споглядати інтуїтивно, показуючи, що ця сутність не є ніщо, а є вічна і необхідна. Вона не могла б бути такою, коли б не існувала ідентично до неї теж і форма реальності та моральності. Але ж сутність сущого є скінченна. Вона існує під трьома формами і є буттям нескінченного, абсолютного Бога.

Друге обґрунтування Божого буття відштовхується від ідеальної форми. Вона є світлом, яке творить розуми, і є вічним світлом та вічним об’єктом. Тож має бути такий розум, такий вічний суб’єкт… Отож, таке буття є абсолютне, і ним є Бог.

Третє обґрунтування відштовхується від реального буття, яке сприймає і зауважує людина, чий розум здіймається від контингентного до необхідного, до Першопричини і основи всього.

Четверте обґрунтування відштовхується від моральної форми, яка відома людині. Безконечна і неперевершена є авторитетна влада морального закону, безконечною є повага до чесноти і ницість гріха. Такою є зобов’язуюча сила та гідність морального закону, а тому не є ніщо. Тож є вона вічна, необхідна і абсолютна. Сутність святости належить до сутності буття, остаточним виконанням чого вона є; подібно ж до сутності буття належать і інші дві форми. Отож ними володіє абсолютне буття, Бог» («Філософська система»).

Як продовження цих розмислів у творі «Теософія» зустрічаємо докази апофатичного характеру, які побудовані на зразок св. Августина і Діонісія Ареопагітика. Розміні усвідомлює, що пізнання сутності Божої носить чисто логічний характер, хоч воно не є неправдиве, бо «не можна заперечити існування того, що обмежене і сповнене вад, оскільки людина здатна визнавати ці вади» («Теософія», V). Так само, жодне скінченне суще не може бачити Бога з природи, а тільки завдяки отриманій благодаті.

Доказом «основного відчуття» власного існування можна назвати міркування Розміні, в яких він співставляє відчуття нашого існування, що сприймається як факт обмеженості, з існуванням того, хто посідає буття в повноті. Власне його ми ідентифікуємо з самим буттям, що служить підставою нашого існування. Це типовий доказ антропологічного характеру, бо випливає з природи людини.

Бог реально діє в душі людини, проймає її дух, який реально єднається з Божеством. Ця провідна думка твору «Надприродна антропологія» перегукується із подібним сприйняттям віри в персоналістичній релігійній традиції ХХ ст. Віра є першою дією Божої благодаті. Реальна дія Бога проявляється в сутності душі, де вона творить новий активний «вищий, величніший і сильніший» принцип, що є Божою ласкою. Таким чином Бог діє в душі людини як об’єктивна формальна причина. Так обертається колесо постійного світлого і радісного руху в блаженних душах тих святих, що носять в собі образ Пресв. Трійці. Тут діє завжди любов, а душі споглядають величну Мудрість, в якій безконечне і необхідне її Начало. Бог не відкриває усі таємниці всесвіту людині, – мислить Розміні, – бо в цьому немає необхідності. Достатньо й того, що все у цьому світі прямує до свого кінця.

На думку Антоніо Розміні, подолати жахливу агностичну прірву, вириту Кантом, можна тільки відштовхнувшись від надприродної перспективи. Інакше небезпеки чигатимуть повсюди. Від них не звільнитись розвіюванням хмар сліпої віри, не вберегтись на зручному містку стрункого логічного аргументування розуму. Між Богом і людиною немає непрохідної безодні, бо Бог – Вседержитель і Провидіння, а не тільки Творець всесвіту. Людина теж прагне до Бога усім розумом і серцем, прагне думки про безконечне і вічне життя, її притягує думка про Бога. «Ласка Спасителя надає тіло і реальність абстрактній ідеї чесноти, тим самим «показуючи в ній самого Бога; тільки ласка Бого-чоловіка здатна зміцнити сили волі і розпалити безмірну любов у закрижанілому серці людини» («Теодицея»). Сама ж людина не здатна викликати до життя невагому і прозору ідею – абстракцію чесноти, бо серце людини ніколи не наважиться поєднатися з фантомом.

Без трьох форм буття в онтологічній теорії Розміні «саме буття виявиться абсурдом» («Теософія», І). На думку мислителя, цих форм має бути тільки три (ідеальна, моральна, реальна): «Сутність буття передбачає три форми, ні більше, ні менше, і ні одна з них не може існувати без двох інших, ні дві без третьої» («Теософія», І). Примат морального буття над іншими його видами очевидний. Це, фактично, теодицея буття, згідно з Розміні. Таким чином, мислитель пропонує ще один аргумент на користь того, чому Бог реально втілився в Ісусі Христі для історичного сущого, яким є людина. «Скінченне суще може мати в собі предмет, гідний Божої любові і Божественної дії, де об’єктом виступає сам Бог», – зазначав Роверетанець у «Теософії», ІІІ.

Якщо у Гегеля теодицея розчинилась у «філософії історії», то в Розміні постала «теологія історії» і теодицея буття. Тобто Роверетанець розійшовся не тільки з кантівським, а й з геґелівським напрямом. Тому-то класична філософія просто проігнорувала його творчість. Але врешті прийшов час говорити й про філософію та теологію блаж. А. Розміні. Її правдиве осягнення ще попереду.